Заклопотаний, зім'ятий
Плином довгої Зими,
Позубив свої я шати
У Реальній навпіл-тьмі.
Десь поклав їх, мимоволі,
На хвилинку відійшов,
А тепер - чужих доволі,
А свої згубив нащо?
Бачу, що стоїть хтось кволий,
Шию витяг -журавель,
А для мене - ніби голий,
Та невже це дійсно Лель?
А ото невже Купава?
Весь живіт горить в прищах.
Де ж схопила оцю звабу?
У яких була кущах?
А чому оцей Добриня
Ходить кволо, як пітьма?
Чом волосся - як лушпиння?
Чом дряхліє старина?
І чому у Мавки плями,
Немов мухи по чолу?
То була тендітно-статна?
Не молилася горбу?
Я стою немов каміння -
Бачу всіх немов потвор,
Чую їх сердець ревіння
І думок моїх затор.
Бачу, чую,знаю, знаю,
Що врятує їх одно:
Роздягнути і до гаю_
Зняти все з себе багно.
І пробігти по травиці,
І спіймати сонця хвиль,
На росі набратись моці,
І у рослин позбути біль.
І надіти свої шати -
Хтось одягнеться в Псалтир,
А комусь потрібні лати,
А комусь і шовку стиль.
Як їм все це розказати?
Як розкрити очі їм?
Коли я шукаю шати,
Сам давно каміння їм.
Я рішуче склав долоні,
Розпечатав я уста,
Енергетика - до скроні!
Віддаю я їм Знання!
Та вони мене не чують.
Очі всіх скувала хіть,
На Добро вони полюють!
Не потрібна їм блакить!
Сором я прикрив долонею
І пішов я у кущі -
Залишу я їм для спомину
У кущах свої сліди.
05.06.1992
К.
КВ-1