Ось наш дім лишився порожнім для нас,
Так портрети з мертвих на стінах
Мовчань замінили наші розмови.
Світ ловив нас сто років,
А, зловивши, ти крикнув: «Усе світово!».
Мені ж усе мертво,
Коли сніє й тоді, і тепер той брязкіт
Мозаїк зі снів, де не я була,
А ніхто не був,
Бо немає більше сну там,
Де Хтось поправляє смертю смерть,
Мов пасмо виткнуте із недбалого
Ранком волосся.
Цей новий заповіт дав мені вибір,
А колись ти фарбував крилатою кров’ю ефу із
Надміру важкого
Сонцем колосся.
