Сьогодні мій листок буде особливий. Він буде мати колір спілого винограду, також буде ним пахнути, і ще трохи справжньою любов'ю, гостротою зору та величчю засмаглих доріг. Медові вуста
верескових полів зацілують Вас та подарують неповторні миті, сьогодні, я буду з Вами відверта, дорогі мої читачі, насправді, цей лист мала отримати моя подруга, та коли я закінчила його напис, то у мене з'вилось відчуття егоїзму і я трохи його змінила, та вона не образиться, у житті всяке буває.
Настав час, його багато сплинуло з того моменту, як мої пальці перебирали літери цієї ж клави, я перечитала всі сторінки.., деякі з них просто зникли, білі голуби.. як маленькі сеіжинки розтанули в моїх долонях, я спалила їх, мені було дуже холодно, маленькі аркуші, мої вірні друзі, що завжди без усіляких перешкод готові лягти і зігнутися перед моїм шрифтом колючої авторучки, і виконати усі мої капризи, стерпіти усе до кінця, навіть згоріти... мовчки зігріти
холод незрозумілих очей. Кожен, кожен - згорів, я відпустила їх на волю, тих вигаданих ластівок чорно білого життя.
Я давно готувала себе як смачний обід, прикрашала стіл, та якщо за ним не має "абітурієнта" зал затихає і робить паузу, ..... та потім, крізь час, крізь призму скла я відчула, відчула повернення того далекого, майже забутого, підбитого чиїмось спритним підбором... у всій красі, кружлянні квітневого цвіту у золотому вельоні осені, того самого і не важливо - чи то кленового, чи то каштанового, неважливо, навіть, якої він форми. Та це кружіння, це кружляння навколо голови, ці невимовно хвилююячі миті повернули той листочок у танок любові.
Любов, - що може бути ново?
Це та, що дихає не так?
Це та, що тисне колом в горло?
Це стрілка вгору? Це все ТАК?
Досить лірики. Я про жінку. Про мене, про тебе, про ту, що ховає вії
і соромиться жити. Про ту, що тримає свою душу в кайданах, боячись померти від осудливих очей. Про ту, вже давно померлу Діану, що воскресла на тому березі дивного озера, ту, чиї пальці чисті, та так безсоромно вміють шастати по тому тілу, про ту,-чия душа гаряча як вогонь, що без перестанку обпікає і жалить, вимагаючи горіти вдень і вночі. Про ту, що залишилась надовго без чоловіка і саме через це змінила ставлення до жтиття. Про ту, що тягла ковдру тихими ранками на голову і тверділа -"Стань нею, жінкою, просто жінкою, не якоюсь там Ліліт, чи Янголом, а просто жінкою-коханкою його довгої доби".
Я не Ліліт, я нею і не стала
Не п'ю я крові мертвих, зрозумій,
Не прагну я також і п'єдесталу
Я йду до більш величнішіх подій
Я не Ліліт, я ночі дивна квітка
На водоростях вирощу життя
Я Лілія, не Ліля, я сирітка
Іноді прагну просто забуття.
Пізнай і ти, пірнай, хоча би зрідка
У ті безмежні сторінки буття.
Він довго мовчав, чекав мене на тій фазенді чекав, як на тому сіні
у тому хліві тієї ночі серед пляшок. Та я чомусь не йшла, щось переклинювало мені у мізках) люди називають це "гордістю", деякі це називають "честю", а я називаю це -невпевненістю, сумнівом, або хто без кого не може жити... Він чекав на мене там, я чекала тут...
А між нами, а що там було між нами? Ніхто і не знав, може ви?
Спочатку я прислухалась до кроків, потім прислухалась до дихання,
ще трохи пізніш шукала очима на зупинках, на дорогу не дивилась, він не любить коли жінки задивляються на авто, це не етично.
А потім, ще трохи пізніш, наступила осінь, знову вона) а вчора, вчора він повернувся. Я чула як він довго відчиняє двері, та я йому не заважала. Я чекала його під теплою ковдрою. І ось нарешті я відчула його подих.. близько близько, біля самого вушка, він нічого не говорив, лише тихесенько знімав з мене білизну холодними руками. Місяць світив прямісінько на ліжко. Мій Орест, він був моїм світлом...
Він цілував мене покусуючи, я відчувала як він стримується, щоби не рикнути, та ми обоє не сміли порушити те марево ночі. Згодом він розвів мені ноги і потяг мене ближче до губ, іноді я стогнала. Крізь стогін, він дивився на мене, а потім знову і знову розминав моє тіло мов пластилин, у його руках я ставала просто пекельною і танула танула. Він мучив мене, його пальці виймали мою душу, мені хотілось вити на той місяць і кричати, мені хотілось крикнути і самій попросити нарешті увійти, та ні... ми обоє тягнули час... наповнювали кімнату током флюїд і просто дихали, дихали чимось потаємним, чимось нероздільно багатим, ну ось, нарешті він у мені,
зараз він попросить мене прокинутись і допомогти, та ні, він мовчить. Йому подобається бути зі мною у сні, покірному і затишному сні, ви знаєте, у сні теж кричать, іноді, коли сняться якісь там кошмари, чи хтось когось переслідує, ви спробуйте, насправді це зовсім не страшно, це приємно, повірте мені на слово. Останнім часом люди почали вірити словам, це не з проста, це все витівки любові. Це вона так вміло грає з тілами та душами.
- Ді, Ді! Ти справді спиш?
-Що?
-Ти ж не спиш, правда?
-Я сплю, я справді сплю! А ти, ти давно прийшов?
-Учора, я прийшов учора, я ледь увійшов, ти для чого так позачиняла двері?
-Не говори, поцілуй мене..
-Спи, спи, я потім поцілую, пізніш, заколихаю тебе і поцілую,
тихеньку сонну мою крихітку, ти спи, спи.. зараз я трохи втомлений..
Господи, мені подобається це марево, не счесуй так щвидко те золото з того місяця, хай ще хоч трохи пограється, будь ласка, це ж лише початок, лише вересень...
ID:
522188
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.09.2014 12:53:13
© дата внесення змiн: 05.10.2014 20:52:59
автор: Ольга Ратинська
Вкажіть причину вашої скарги
|
Сон тихої осінньої ночі...З напіввідкритим віконцем... Повним Місяцем на півнеба... Грайливій сімейці його подружок - Хмаринок...Жовтий листок упав на підвіконня... 
