Лина Костенко «Берестечко». Часть 12
ОТЕЦ МОЙ ВЗЯЛ
В ОСАДУ ГОРОД ЧИГИРИН,
Который перед гибелью порос уже травою.
Отца я помню молодым,
И мать запомнил не вдовой я.
И милый дом на Замковой Горе,
И в Диком Поле все яры и чащи …
И Тясмин, где кусали комары
Святого Афанасия Сидящего...
ХОДИЛ С ОТЦОМ ЛИШЬ ДВАЖДЫ Я В ПОХОДЫ,
Погиб отец мой в битве за свободу.
Два года был в плену. В Стамбуле проживал,
О Родине своей любую весточку искал.
Как вспомню я о том, так корчусь я от боли,
Его останки ведь лежат во чистом поле!
Как,впрочем, нет могил у тех , кто принял смерть в бою под Берестечком…
Лишь Бог их знает поимённо всех!
… Им на поминках вОроны читали свои речи.
ВСЕ ЭТИ КРЕПОСТИ И БАСТИОНЫ ВСЕ
Служили рыцарям, поскольку те в них жили.
Сейчас помогут камни эти мне
Согреться, спрятаться…Ещё, чтоб не убили!
В упадке всё: от скошенных ворот
Дорожки все покрыты крапивою.
И склоны разрывает в клочья крот,
И тишина убийственна, - не скрою!
Неупокоившийся рыцарь, что в стене
Всем естеством меня гнобит, тиранит, душит.
Его свобода спрятана в стене…
Сковала намертво и каменную душу.
Порою ночью так лежим вдвоем,
Он в латах весь, а я в своей постели.
И мою душу душит мысль о том,
Что мы уж оба умереть успели…
НЕ БРЕЮСЬ Я, ХОЖУ В СОРОЧКЕ ДРАНОЙ,
Поёт романсы мне моя же калита.
Бог, пропитавший Илию от врана,
И к нам придёт… но только вот когда?
Джура с помощником всё стерегут валы,
Колдунья старая сготовит пообедать,
Шрамко приходит… он достоин похвалы,
За всех помолится, и нас идёт проведать.
Во-он там идёт посреди гая,
Седой, наш припутень кульгая…
ТАК И ЖИВЁМ МЫ В ЭТОЙ КАМЕННОЙ КЛЕШНЕ,
Опасности исходят отовсюду.
В заложниках у замка, в заточеньи все…
Живём, словно надеемся на чудо.
А НОЧЬЮ ПРИВИДЕНИЯ ВОВСЮ
ШАБАШАТ…
Вижу часто чьи-то тени.
Хотя, не очень верю в чудеса,
Но и меня приводят в изумление!
То заиграет в зале полонез…
То сажетрус появится внезапно…
Не скрою, что почти всегда нетрезв!
… Но сажетрус смотрел в глаза мне както странно!
Из гобелена постоянно целятся…
И ткач паук прядёт свою верёвку-нить.
Фарфоровая ночью ходит женщина…
Боюсь, что разобьётся… ведь звенит!
То раскачается вдруг рама в позолоте,
То слышу ясно бряцанье ключей.
То крик и гам раздастся на болоте,
То души разговаривают из страны теней…
Нам рассказал Шрамко, что уж давно
Весь местный люд места эти обходит…
И то, что дух один здесь пьёт вино...
Забавная картиночка выходит!!!
И ВОСК НЕСПЕШНО ИЗ СВЕЧИ ВНОВЬ КАПАЕТ,
И Матерь Божья смотрит из иконки…
И опрокину снова чарочку десятую,
И вновь заржёт дурную песнь лошадка звонко.
Так, что же делать мне, еще здоровому?
Как наказать мне всех врагов своих?
Шрамко узнал – За мою голову даровано
Предателю «каких то» десять тысяч золотых!
Как хорошо, что он принёс мне аква виту!
Пил тяжело я… мерзко лаялся словами…
И все старейшины того другого света
Мотали с укоризной головами…
За что же так прогневали мы Бога,
Что нам дарована очередная боль:
Лишь хану заплатил я отступного,
Как вот награду обещает всем король!
ЧТО МОЖЕТ ЗНАТЬ КОРОЛЬ ПРО ЭТУ ГОЛОВУ?
Про мою жизнь? И про Богдана боль?
И выжигает боль горячим оловом,
Тоска-кручинушка на раны сыплет соль…
Допился до зелёного я змия,
И продолжаются деньки мои хмельные!!!
То мне привидятся ворота,
То танец спляшет голова,
И не даёт покоя кто-то…
Такие говорит слова,
О том, что зЕлена, зелЕна,
Болтается в петле Гелена.
«Гелена – гетманская жонка!» -
Звенит в ушах… грызёт в печёнке!!!
СЫНОЧЕК МОЙ! КРОВИНУШКА, ТИМОШИК!
Быть может не повесил ты её? Тогда попрОшу
Не делать этого… А запереть, хоть в льохе…
В ответ услышал: «Да она ведь шльоха!
И был ты слеп,, предавшись страстно блуду…
Нравоучения читать тебе не буду,
Но расскажу о том тебе сначала,
Как панночка всё золото украла!
Во всём её любовничек признался,
В живых гаденыш быть всегда он собирался.
Но коль военный трибунал решил,
То конь его ту кару совершил…
Конь, обезумев, вырвался на волю,
Петля на шее – вот итог предателю «герою»!!!
Да и Гелене всё по справедливости
Отмерено, просчитано и дадено…
И заявляю с ясною решимостью,
Что заслужила смерть зелёная та гадина!!!
ОДНАКО МНЕ
УЖЕ КОТОРЫЙ ДЕНЬ
НЕ ВЫЧЕРКНУТЬ ИЗ ПАМЯТИ КОНЯ,
КОТОРЫЙ ВСКАЧЬ ЛЕТИТ
И СМОТРИТ НА МЕНЯ…
И БРЫЗЖЕТ КРОВЬЮ БЕСПРЕСТАННО,
КРОВАВЫЙ СЛЕД В СТЕПИ ОСТАВИВ…
О ГОСПОДИ! ПРОШУ, ПОМИЛУЙ НАС!
Тимошик! Это был не мой приказ.
Мне нужно было так решить,
Чтоб суд над нею совершить.
Сынок, Тимошик! Твой характер знаю я,
Когда ты в гневе – ты уже не я!
Когда б приказ Выговскому такой отдал бы я,
То перевешали послов и от царя, от хана и от короля…
В гробу перевернётся
Весь наш род,
Коль виселицу сделал ты
Из родовых ворот!
На это сын мне громко прокричал:
«Всего лишь сутки были мне на приговор,
И выбор – Иль вратам отцовским,
Иль отцу позор!!!»
*****
Костенко Ліна «Берестечко». Частина 12
МІЙ БАТЬКО ОСАДИВ МІСТЕЧКО ЧИГИРИН,
що по загладах був уже травою.
Я пам'ятаю батька не старим
І матір пам'ятаю не вдовою.
І той наш дім на Замковій горі,
і Дике Поле за ярами й хащами.
І Тясмин, де колись кусали комарі
святого Афанасія Сидящого…
ХОДИВ Я 3 БАТЬКОМ У ПОХОДИ ДВІЧІ.
Поліг мій батько у кривавій січі.
Мене взяли в полон. Два роки у Стамбулі
ловив я кожну вість, яку несли прибулі.
Як здумаю, було, не тямлюся від болю,
що батько — непохований! — лежить на полі бою.
Як ті, під Берестечком…
І скільки їх, Бог відає…
Та ворон, що їх знає, не раз на день провідує. .
ЦІЇ ФОРТЕЦІ МУРИ КАМ'ЯНІ
були колись лицарству за домівку.
І за твердиню в битвах. А мені
вони уже — як призьба для угрівку.
Вже й міст запав. До скошених воріт
дорога заростає кропивою.
На схилах риє кольоровий кріт.
І тиша тут здається гробовою.
Та ще отой тут лицар у стіні.
І я на нього тут дивитись мушу
Його свобода в кам'яному сні
ніяк не може випростати душу.
Отак вночі, буває, лежимо.
У латах він, а я в своїй куверті.
А я собі і думаю: — А мо',
і він, і я — ми вже обоє мертві?!..
ВЖЕ Й НЕ ГОЛЮСЬ. КОШУЛЬКА МОЯ ДРАНА.
Свистить моя гетьманська калита.
Бог, пропитавший Ілию од врана,
і нас тут теж як-небудь препита.
Зброяр і джура стережуть вали.
Стара віщунка зварить пообідать.
Шрамко приходить з міста як коли.
Одслужить в церкві та й бреде провідать.
0-он, під горою, біля гаю,
як сивий припутень кульгає…
ТАК І ЖИВЕМ, У ЦІЙ КАМІННІЙ КЛЕШНІ,
в причаєній зівсюди небезпеці —
до гетьмана особи приналежні,
сумна залога мертвої фортеці.
ВНОЧІ ТУТ ХОДЯТЬ ПРИВИДИ. Я САМ
на власні очі бачив якісь тіні.
І хоч не дуже вірю чудесам,
а все ж якісь тут шерехи постійні.
То раптом в залі чути полонез.
То сажотрус із комина з'явився.
Щоправда, я не так щоб і тверез, —
але ж і він на мене подивився!
Із гобелена все хтось приціляється.
І тче павук свою прозору нить.
Вночі тут ходить пані порцелянова,
От-от розіб'ється, дзвенить.
То похитнеться рама в позолоті
То наче тихо брязнули ключі.
Щось жебонить. Щось вевкає в болоті.
Упавші духи плачуть уночі.
Казав Шрамко, що люди вже давно
оцю стару фортецю обминають
А що один тут привид п'є вино,
то добре, що вони іще не знають.
А ЗІ СВІЧКИ ПЛИВУТЬ ОКАПИНИ.
І Мати Божа дивиться з іконки,
як я тут п'ю, розхристаний, розхряпаний,
аж мерехтять в очах зелені коники.
А що ж мені робити ще, некволому?
Чей думають, що здався я, затих.
Шрамко десь чув — король за мою голову
призначив десять тисяч золотих.
То добре, що приніс він аква віту.
Я тяжко пив і лаявся словами.
Усі діди із того світу
всю ніч хитали головами.
Чи ми вже й справді прогнівили Бога?
Чи ми вже здобич для чужих сваволь?
То хану дай за себе відкупного,
то голову оцінює король!
А ЩО Ж ТИ ЗНАЄШ, ВЛАСНЕ, ПРО ЦЮ ГОЛОВУ
що ти її оцінюєш?.. Овва!
Ллється по жилах розпечене оливо
Пада на груди хиль-голова.
Певно, допився до зеленого змія.
Якась у мене в голові веремія.
Увижаються ворота.
От буває ж,
ухопилося голови і не відпуска.
І зелена, зелена, зелена
на воротях бовтається пані Гелена.
Пані Гелена, жона гетьманська.
Та світ же білий мені потьмарився!
ОХ, ТИМОФІЮ, СИНКУ ТИМОШЕ!
Ти не повісив її, ти, може,
так тільки, здумав, завдав до льоху?
— Батьку, я покарав оту шльоху!
Ти був сліпий. То душа блудодійська
Вона не варта твоєї любові.
Коли я додому заскочив — для війська
в коморі взяти ті гроші скарбові, —
їх не було вже. Бо пані дому
ключ віддала своєму коханцю.
А той признався. І в тому, і в тому.
Хотілось, бач, жити йому, поганцю.
Суд був короткий. Війна. Жарота.
Мотуз на шию. Кінь під ворота.
Очі замружив — як хвисьну коня!
Кінь як рвоне у степи навмання!
Тільки й знялася зелена шквиря.
Тіло гойднулося наче гиря.
Так їй і треба, земля їй розпадина!
Пані Гелена, зелена гадина.
ТА ЩОСЬ МЕНІ ЩОНОЧІ
ЩОДНЯ
ТОЙ КІНЬ ЛЕТИТЬ У СТЕПАХ НАВМАННЯ
ЛЕТИТЬ БЕЗ ДОРОГИ
ЛЕТИТЬ БЕЗ УПИНУ
НА ЗЕМЛЮ РОНИТЬ КРИВАВУ ПІНУ
БОЖЕ, БОЖЕ, ПОМИЛУЙ НАС!
Сину мій Тимоше, то ж був не наказ.
То ж була розпука, то ж був тільки шал.
Сину мій Тимоше, що ж ти поспішав?
Сину мій Тимоше, степове лев'я!
Я ж коли у гніві, то уже не я.
Це якби Виговський слухав моїх слів,
скільки перевішано вже було б послів! —
від царя, від хана і від короля.
Сину мій Тимоше, степове орля!
В трунах перевернеться
наш козацький рід.
Що ж ти зробив шибеницю
з батьківських воріт?!
— Мусив вибирати. Мав одну добу.
Батьківські ворота
чи батьківську ганьбу.
ID:
558617
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 10.02.2015 10:03:42
© дата внесення змiн: 10.02.2015 10:09:57
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|
