Крізь зливу, що своєю пеленою
Накрила землю,
Звучала ніжна пісня соромлива,
Неначе з неба.
Між краплями дорогу прокладала
У людську душу.
І серце від цих звуків завмирало:
«Я жити мушу!»
Все далі й далі крізь густі тумани
Людських думок,
В свідомості глибини непізнанні
Несла тепло.
Ця пісня, наче квітка, що весною
Крізь сніг зійшла,
У будні радість вносила собою:
Для того йшла.
Тепер крізь зливу сонце споглядало
Серця щасливі,
Під звуки пісні лагідно співало:
«Не бути зливі!»
