вона співала вдома, молилася на акваріумних риб,
завжди казала, що якщо жити - то тільки наскрізь і тільки вглиб.
кожна друга трамвайна зупинка знала колір її пальта,
до кожного з її вицвілих снів не лишилося жодного моста.
коли вона мовчала про свої погожі сни чи похмурі дні,
кожен нерозказаний день окремо й нестерпно тобі болів.
то ж вона лишалася з тобою, бо ніяк не могла дорахувати до ста.
і якщо щось було надійним у її житті - то хіба що нові міста.
і тому вона досі йде й ніколи не хреститься, коли бачить хрести.
вона скаржиться на те, що світ її так і не намістив,
хоча добре знає, що вміє намістити себе сама
і що з нею все буде добре. так само, як з усіма.
