І ти сидиш, зіжмакана утроє.
Навпроти тебе світло та стіна.
Ніхто тобі не дасть води й спокОю
Але оглянься, мила, ти - одна.
Вже більш ніж північ, а тобі не спиться.
Чи холод так тебе пройняв?
Чи, може, вітер за вікном скажено колоситься?
Мабуть, за душу так ніхто й не обійняв ...
Чекай, закинувши на табурет у кухні ноги.
Чекай, йдучи щодень до сну.
Чекай, прилинувши слізьми до лід-підлоги.
Чекай, коли захочеться пустити у скронЮ!
Сім до одного - насолоджуйся, кохана.
Не смій себе спустити на ніщо.
Не у тобі одній засолена вже сота рана.
Не ти одна не віруєш в будь-що.
І виклала, провірене на вірність, "дихай".
Знайшла себе у просторі розлук.
Чекаєш шепоту, не чуєш море крику.
Тобі потрібно стерпіти мільйони мук.
І знову сон тебе не обіймає.
Так скоро вивчиш всі капризи ночі.
Спасенний час для тебе вбивцю винаймає.
Тобі погано? Мовчи, як маєш, зоре, мочі!
Ти знову стисниш зуби.
Правильно. Сама воліла.
Чекай тоді, коли розперезались кров'ю груди.
Чекай й тоді, коли свідомість перетліла.
