// потік свідомості //
Читала Ремарка. Всю книгу можна розбірати на цитати від скоринки до скоринки. Так багато думок виникло. А може, вони були, а я вперто їх ігнорую - і досить вдало.
Здається, що з часом ми все менше і менше відчуваємо. Ми затвердаємо і вже не лиються з нас соки-емоції. І ніколи не знаєш, чи ще коли-небудь відчуватимеш щось подібне… Чи відчуватимеш взагалі.
Найгірша туга - туга за спогадами. Можна тужити за смаком і запахом - і віднайти їх, можна тужити за звуком - почути, тужити за картинкою - побачити. Хай би скільки часу не минало, те, що стосується відчуттів можна переживати знов. Пам’ять не є органом чуття. Спогади як повітря - вони є і їх нема. Ти ж доросла людина, усвідомлюєш, що нічого не вернеш. Люди йдуть, почуття змінюються або розпливаються, як плями від чорнила. А з часом блякнуть і зникають зовсім. Тільки маленький ободочок лишається. Від спогадів лишаються лише лінії.
Ношу спогади не лише в голові. Ношу їх на шкірі, ношу на очах, язику, вухах. Що ношу в серці нікому не скажу. Там тиша. Там порожня множина. Хтозна, шо воно таке.
Тужити за спогадами гірше навіть, ніж тужити за людиною. Бо коли тужиш за людиною - робиш щось таке, що її торкнутись, ввійти своїм життям в її життя, пересіктись, зачепити. Поглянути в очі. І цього часом буває цілком достатньо. Сум притуплюється і життя знову іде своїм спокійним руслом. Спогадів не торкнешся ніяк. Вони належать тобі і нікому більше. Вони як саме житя - вбивають приреченістю і невідворотністю. І коли хочеться повернути, побачити, торкнутись, ти приходиш до тями і розумієш, що то лише спогади, а реальність діаметрально протилежна всім твоїм ілюзіям. Чого торкнутись? Відчуваєш себе єдиною людиною на Землі. Бо та дрга людина на ЦІЙ Землі більше не живе.
А життя так стрімко йде! Кожен день злітає, як листок з дерева. Листки ж іще з липня починають падати, але хіба хтось це помічає, коли на дереві ще хмара соковитої зелені? А потім тобі вже 20, і ти вже не та безтурботна школярка, що по дорозі додому гризла сухарики. Ти починаєш усвідомолювати, що кожен твій щоденний вибір, кожне твоє слово і емоція має прямий наслідок у майбутньому. Раніше здавалось, що майбутнє неблизьке - насправді воно навіть передує теперішньому.
Почуваюсь котом, котрого збила машина на трасі. І я помираю, проте ще жива. А машини байдуже пролітають повз на шаленій швидкості. Я маю іншу цінність - останні хвилини часу, в машин і їх власників свої цінності. Я їх не розумію. Життя не розумію. Не розумію, як маю пережити одруження коханої людини. Щоб багато зрозуміти, треба багато втратити. Може, краще мати і не знати?
Яка ж дивна річ - кохання! Звідки ми знаємо, як назвати речі, яких ніколи раніше не відчували? Нам сказали чи ми генетично самі знаємо всі назви речам? Кохаєш раз. Банальне порівння, але це все-таки політ. І якщо ти піднявся раз, то або летиш зі своїм ангелом до вашого дому, або ж каменем падеш додолу з поламаними крильми і просиш Бога, щоб насмерть, щоб не жити без крил, бо то мука. Якими мізерними здаються зараз всі почуття! Планка стає все вища і вища, надія горить слабше і слабше. Дива не варто чекати. Я і не чекаю. Блискавка двічі не б’є в те саме дерево. Я вже своє чудо мала. А воно загубилось…
Я не прагну відчувати щось подібне знов. І не тому, що не хочу, щоб хоч щось затьмарило спогади. Просто я знаю, що апріорі такого бути не може знову. Групу крові не зміниш, резус фактор не зміниш. Це теж факт, з якими треба просто навчитись існувати. Існувати і шукати сенс в житті, яке свій сенс втратило.
ID:
586798
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.06.2015 16:38:18
© дата внесення змiн: 12.06.2015 01:27:54
автор: Дагней
Вкажіть причину вашої скарги
|
