Її душа оголена, безлиста,
опали ниц багряні почуття.
Чи то сльоза ,чи то краплина чиста
тече повільно стовбуром життя.
Вона хапала сонячне проміння,
таке гаряче, як людська любов.
Збивала ноги об тверде каміння,
то падала ,то оживала знов.
Колись в її душі буяло літо,
цвіло кохання сотнями вогнів,
усі сторонні милувались цвітом,
їй кращі птахи дарували спів.
Тепер в її душі печальна тиша,
в гіллі пізньоосіння пустота.
Вона сховала все на серце глибше...
попереду зимова самота...
