Ти напевно звикла вже до того,
Що є близько десь моє плече
І не дасть воно тобі хитнутись
І життя твоє від смутку збереже.
Ти напевне знаєш, що не зчезну,
І з твого яскравого життя,
Буду завжди поряд, певно знаєш
І від того вся розкута і чужа.
Так багато посмішок крізь тебе,
Від чужих очей лише мана,
Ти знецінюєш мої потреби
І живеш в незвіданих смаках.
Я так марно й довго сподівався,
Що колись ти скажеш, що я твій
І так довго й щиро намагався,
Твій здобути ранішній уклін.
Марно, певно знаю, що то марно,
Та не в силі долю побороть
І цілую подумки я гарно,
Твої очі й твою ніжну плоть.
Іншому обіцяна ти серцем,
І душею, Бог розпорядив,
Ти йому напевне вже не перша,
Я ж лишився без жаданих див.
