Мерзли квіти на легкім морозі,
Як була я в тій першій дорозі...
Плакали в сніг хризантеми...
Початок сумної-сумної поеми...
Куди ж ти на зиму із хати ,
Казали і батько , і мати :
Весь світ, і все серце - удома...
Тут легші хвороби і втома...
Не слухала я і летіла :
Себе "скуштувати" хотіла...
Дорослими робляться діти
І хочеш... не можеш сидіти...
Горнула до себе конвалій букет,
Весна, як справляла свій пишний банкет...
Додому, коли повернулась з дороги
На рідні до болю і близькі пороги.
Як радості було у тебе багато !
Як скоро із болем злилась вона, тату !
Мене ти діждався, хоч дуже скучав...
Як мало на все "оте" часу ти мав...
Пішов ти у літо своє назавжди...
Пішов так далеко... і більше не жди...
Пішов, не спитавшись, чи добре, чи ні
І як з болем тим в серці жити мені ?!
І знов я далеко від дому свого,
І хто запитається серця мого :
Як спогади всі проганяєш від себе...
Молитви тихенько підносиш до Неба ...
Ще трохи...ще трішки... поїду додому,
Вклонитися клаптику місця святому:
Ось квіти, молитва і сльози... без слів...
Я - вдома, мій татку, як ти і хотів...
