Якось одної глупої горобиної ночі, загорнувшись у благеньку латанину, чалапала по заснулому, здавалося б, мертвому селу темна постать.
Ні жодного вогнику, ні жодного подиху – нема де й душі пригрітися! Аж враз угледіла слабеньке мерехтливе світло і подибала на нього. Зазирнула до низенького віконця, бачить – на долівці у воросі соломи сплять діти, білявими голівками попритулялися одне до одного. Худесенькі, кволі, мов зів‘ялі квітоньки…
Одненького, найменшенького, ніжно пригортаючи до своїх грудей, носить по хаті матір. Заколихує, співаючи колискову.
«Якраз куди потрібно втрапила»,- подумала постать і сміло зайшла до оселі. Простягнула до жінки з немовлятком свої кістляві руки.
- Віддай мені дитину!
Матір ще міцніше притисла малятко до грудей. Та здивувалася.
- Не хочеш віддати? Яка не розумна. Адже на старість ти не матимеш від них ні добра, ні радості, ані втіхи, ані пошани. Вони відвернуться від тебе і навіть не впізнають у змученій старчисі свою рідну матінку.
- Я дуже люблю моїх дітей! Вони – все найдорожче, що є у моєму житті. А твої слова оманливі! Мої сини виростуть хорошими людьми, - зі сльозами промовила бідолашна. І віру, що світилася у її очах не можна було загасити. Мені жаль тебе, - зітхнула незвичайна гостя. – Гаразд, ось тобі чарівне люстерко. Торкнися до нього рукою. Якщо у моєму квітнику ти віднайдеш душі своїх дітей, я покажу твоє майбутнє, яке ти не можеш побачити у своїй сліпій материнській любові. Тоді ти все зрозумієш і віддаси мені їх сама. Поклади немовля, не бійся, без твого дозволу я не заберу його.
Не вагаючись, матір торкнулася рукою люстерка. У її очах спалахнуло сяйво. Темна гостя не могла зрозуміти того. Спохмурніла.
Відтак, спізнавши силу чарів, жінка опинилася у дуже предивному садку, де росло видимо – невидимо усіляких квітів: троянди і петунії, гладіолуси і кали, польові ромашки і конвалії.
Сад пломенів від квітів! Яких тут їх лише не було!
-Чи бачиш ти душі своїх дітей? – почула вона крижаний голос Смерті. – Якщо ти не віднайдеш, я заберу їх.
-Я розшукаю! – впевнено мовила жінка і пішла по саду. Серце її жодного разу не спинилося біля чужої квітки.
Душі своїх синів вона узріла у найвіддаленішому, найтемнішому куточку зарослому бур‘янами. Процвітали вони десятьма кволими безбарвними мальвами… Впала перед ними на коліна, залилася пекучими сльозами згорьована ненька.
- Он яка ваша недоля, дітоньки…
Хотіла пригорнути їх до свого серця та виросла перед нею похмура господарка незвичайного саду. Повеліла не чіпати.
Змолилася до неї нещасна матір:
-Благаю тебе, зжалься над бідолашними душами моїх дітей. Хай вони живуть на рівні з усіма квітами, а не попід тинню у бур‘янах… Візьми моє життя! Але, будь ласка, вволи моє прохання.
-О-о, як багато ти хочеш, - скрушно похитала головою, простягаючи до очей чарівне люстерко. – Поглянь у своє майбутнє…
Заклубочився туман, не одразу й розвіявся. А відтоді з‘явилася у ньому сліпа, згорблена, в брудному лахмітті жебрачка, яка, ледь переставляючи босі ноги, побиралася від хати до хати, випрошуючи милостиню.
І з кожної оселі виходив вихолений чоловік, у котрому вона материнським чуттям пізнавала свого сина, і відганяв її геть. Коли небога придибала до останнього будинку, то побачила, як і її останній, найменшенький…
І, не чекаючи, що буде далі, вона гаряче зашепотіла у люстерко:
-Синочку! Це ж твоя матінка. То я…
Син здригнувся. Очі його наповнилися сльозами жалю і любові. Смерть розгнівалася, сховала люстерко.
-Не потішай себе надією, що заронила у серце одного сина співчуття. Він ще вельми крихітний і розгубить, розвіє той жаль по незгодах життя. Ну то що, віддаєш мені своїх дітей?
Матір подивилася на неї сивими від сліз очима і запитала:
-Що мені зробити, аби душі моїх дітей жили у твоєму квітнику на самім ліпшім місці?
-Нічого ти не зможеш! – сердито вигукнула Смерть, ще дужче потемнівши з лиця. – Ти маєш десятеро дітей, а серце одне…
І тут несподівано матір вийняла з грудей щось живе, тепле, лагідно сяюче і, розділяючи по частинках, кинула кожній мальві. Смерть, зачувши легенький передсмертний стогін якоїсь квітки, що без її дозволу померла, кинулася відшукувати.
Й…заніміла від подиву. Душа матері, що цвіла червоною трояндою, була прикрасою й гордістю її саду.
Зломилася.
Упала…
Нащо Смерть була смертю, а й та зронила скупу сльозину. Згорблено почовгала вона в кінець занедбаного саду, де материнською любов‘ю замість поблідлих мальв ніжно полум‘яніли, розливаючи довкруж духмяні пахощі, незвичайної краси троянди, і пересадила їх у найкращий куточок свого квітника.
На саме чільне місце.
ID:
671594
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.06.2016 16:37:27
© дата внесення змiн: 20.06.2016 20:09:16
автор: Красуля
Вкажіть причину вашої скарги
|