З кіношних цих гондол – венеціанських лодій,
Мандрівок по воді, романсових мелодій
Відкрився інший світ чужої давнини.
Як гарно вдвох було у місті-напівказці
Тонути у дивах, у феєричній ласці,
В заклад себе віддавши замість данини.
Де ерос царював, амури полювали,
Дзвеніли кришталем наповнені бокали,
Де нескінченним був любовний карнавал.
Мішурний вир кружляв святковим приворотом,
І дійство знов було за новим поворотом,
Куди наш гондольєр гондолу скерував.
Венеція ж – театр! Вона і зал, і сцена.
Тут кожен лікар душ – незнаний Авіценна,
Бо кожен театрал по-своєму мастак.
Отут і ми були як глядачі й актори,
Виставою жили, то й грали неповторно,
Забувши про свої заземлені міста.
Мандрівка, наче сон, який не передати.
Забулися по тім і зустрічі, і дати –
Лиш радісно в серцях Венеція живе.
Вона змінила нас, торкнула сокровенне,
Навчила піднестись, любити безіменно
І в дивовиж любові знову позове…
5.07.2016.
