Я гордість мав за ту країну,
що вчила маму та мене.
В безпечну, радісну годину
зростав в любові. Так. Але...
Вивчав історію не нашу,
а не закон про колоски,
які не можна нести в хату
комуністичної пори.
Де єдність с краєм розмивалась -
я був совєтскій человек,
який національне вбрання
побачив, як ішов концерт.
Прадавні корені народу,
який культуру в серці мав,
та межував на схід з болотом,
на захід - варварів спиняв,
підрублені! А замість нього,
царі, вожді, секретарі,
знайшли серед багна росію,
яку варяг зробив собі.
Де Кобзарів губили здавна,
які співали на майданах про часи,
коли із Вирію зійшло на Землю щастя,
а Україна стала ненькою, з дітьми.
Як пролісок, прокинувшись під снігом,
який зростає, там де сплять батьки,
з Тризубом стяг здолав імперське іго.
А недоросів ошукали назавжди.
Забрали мир. Та відібрали пам'ять
про особистість, волю, незалежний дім.
Їх гідність ярликами чавлять,
бо малодушні стають схожі як один -
нікчемний зрадник. Немає Батьківщини,
немає прапора і вільної весни.
Чужий усім, зацьковано чекає -
пройдуть чи зайдуть, кляті патрулі.
Я українець! Аж до Сонця линуть,
пливуть козацькі чайки по Дніпру.
Я маю гордість за свою країну.
Родину. Долю. Я за них помру.
Патріотично та переконливо... Однак таку, за яку варто було померти, ще зробити треба, друже! 
