..мати право на тишу як на останній блокпост у півкроці до наших обіймів
твоє провокування самотності схоже на забивання цвяхів цілячи по власних пальцях
коли віра моя занадто довірлива і синхронна із твоїм диханням
лише через те що залежна від понеділкових освідчень та зречень також..
суцільний невроз від бажання контролювати годинники –
складний механізм відсутності та тривалого не-наближення
час невпинно скорочується наче серцевий м’яз наче сталева пружина
поки я катастрофічно запізнююсь..
і не мені віщуванням заплітати колосся тіней що суголосно cходять
якщо м’якості на берегах твого погляду рівно стільки як і кришталиків солі
я тримаю тремтячого вказівного побіля вуст наче слово –
єдина причина усіх катаклізмів усіх несправджених обіцянок..
як часто ми ототожнюємо себе із собою вчорашніми забуваючи про
те що спогади лише відбитки примарних куль на шовковій тканині пам’яті?
ніжність моя ризикована та радикальна егоцентристка
коли так відверто крізь мене у твої долоні неначе конвалія
проситься..
