На дворі стояло спіле літо із стиглими соковитими вишнями, що низько звисали над головою,тільки бери і наривай повне відерце з горою, а вони будуть посміхатися на сонці, і дерево підійме свої легкі гілки і скаже наостанок: -«Дякую»
І в ці осяяні сонцем дні, в цей божий рай вони зустрілись . Так вони колись юні, а наразі зрілі, досвідчені і серйозні, але ще все ж молоді… Володимир колись так хотів на Світлані одружитися що навіть не дивлячись на зовсім юний вік, тоді йому було сімнадцять років, запропонував дівчині заміж, та мати завадила:
- Ти що сину, ще армія попереду, навчання, а ти одружуватися надумав, та це для чоловіка ще дуже рано. «Нагулятися», як то кажуть треба, щоб потім не шкодувати все життя. Та Володимиру так дівчина припала до душі, що він не міг ні про що думати, окрім неї. Вона йому здавалася якоюсь незвичайною, занадто совісною, те що її врода зводила його з розуму, то це одне – але те що з нею було цікаво, затишно, і тихо, як в раю, то це зовсім інше. Було пригорнеться до неї увечері після важкої праці, а вона йому гладить густу чуприну і ніжно цілує в палкі вуста. Працював він тяжко, в сім’ї окрім нього було ще два менші брати, а з батьків тільки мати. Так склалося, що з батьків в них залишилася тільки мати . Батько від них пішов в іншу сім’ю, де було двійко дівчат,і він піклувався про них, як за своїми, такий відданий був своїй молодій дружині. Своїм же синам справно платив аліменти, і на цьому все. Молода дружина забороняла Василю,( так звали батька Володимира) бачитися з синами, мовляв, це буде псувати їхні відносини, а Василь осліплений зрілим коханням до молодої особи у всьому їй потурав. От і приходилось старшому братові з ранніх літ працювати з матір’ю на фермі: то фуражиром, то конюхом, ким прийдеться, аби тільки платили, бо ж не кожен з неповнолітнім хотів мати справу. Так і минав кожен день Володимира: зранку до школи, а зі школи не додому, як інші школярі – а на ферму до матері, щоб підзаробити якусь" копійку " хоча б на себе… На роботі Євдокію ( мати Володимира)жаліли , бо ж сама трьох дітей ростить, от і брали хлопця де тільки прийдеться. А Світлану працьовитий хлопець знав з дитинства, сусідами були. Світлана приїздила до бабусі. ЇЇ батьки теж були з цього села, та виїхали до міста. Світлана ж на відміну від Володимира тільки навчалася і ніяких складнощів в житті не знала, та це не завадило бути їй доброю дівчиною. Батьки виховали її старанною, інтелігентно-освіченою особистістю, і навчили, що головне у житті – бути чесною людиною, бо світ – це коло бумерангів, як ти з людьми поводишся - так і вони з тобою. Володимир знав що ця дівчина в майбутньому буде не тільки гарною дружиною, а і люблячою матір’ю для своїх дітей. Її розум завойовував його серце, чиста мова вражала, і Володимир наперекір матері запропонував Світлані вийти за нього заміж, та Світлана дізнавшись, що його мати не дуже цьому рада сама відмовила Володимиру, мотивувавши тим, що їй ще вступити до вузу треба, здобути освіту, бо ж якщо вона одразу після школи вийде заміж, то про освіту можна вже і забути . хоча Світлана була з тих дівчат, що у неї усе б вийшло, і навчання і заміжжя, бо вже занадто була старанна і розумна, та все ж таки гордість взяла верх. Ось так їхні дороги і розійшлися. А наразі у кожного була своя доля, діти, сім’ї, і звісно ж кохання. Адже ж як без кохання – життя плине, несе з собою нові враження, нові знайомства, і кожна весна різна, не така яка була поза то рік…
І ось на дорозі зустрілись дві закохані постаті з минулого, хіба ж не скажеш «Привіт» людині, яку колись щиро любив, цінував, з якою колись мріяв створити сім’ю, та доля вирішила твердо сказати: «Ні!»
- Привіт, радісно мовив Володимир до Світлани.
- Привіт, Володю, рада тебе бачити. Як твої справи? Як життя?
- Та нічого, будую дім, купив нещодавно «Мерседес», як бачиш. Живу цивільним шлюбом з набагато молодшою жінкою.
- А, зніяковіла Світлана, ти змінився Володю…
- Ну впізнати ж можна?
- Так. Став статним і мужнім – справжній чоловік.
- А ти – звернувся Володимир до Світлани:
- Все така ж маленька, тендітна і гарна. Адже жінка не старіє, чи не так?
Вона тільки стає прекраснішою з роками. Спочатку сповиває дитину на руках, а потім колись з роками, і онуків колише в люльці. Ох ти Світлано не захотіла за мене заміж, все було б у тебе: і новий світлий будинок, і двійко діток, і повне забезпечення на все життя, та й жагуче кохання нарешті. А ти…
- Я щаслива і так, Володю. Одружена, є син,та й жити є де, сором’язливо відповіла Світлана.
З лісу віяло пахощами суниці, яка рясно вкривала траву червоними маленькими ягідками. Визирала поміж кущів жовта ромашка. Пахло лісом, сонцем і теплом. Пригадалась юність…
Світлано, дивись, як розрісся молодий ліс, в якому ми колись збирали темну малину в заростях високої кропиви. А ще пригадай, як витрушували з цвіту акації бджіл, і їли білі і рожеві солодом налиті спілі грона. Так, я це пам’ятаю… Світлана мовчала та погляд її линув кудись далеко , ніби вона була в щасливому минулому… Вона здивовано глянула на співрозмовника і промовила:
- Володю, мені треба поспішати на зупинку, скоро буде автобус.
- Та навіщо тобі той автобус, я тебе підвезу куди потрібно.
- А що скаже чоловік?
- Світлано, посміхаючись, відповів Володимир, який чоловік, він же вдома, а ми – тут.
- Ні, вже гордо промовила Світлана, я ніколи не зраджу людину, яка є батьком моїх дітей, яка любить мене… Ти ж знаєш Толик для мене все: і коханий, і чоловік, і надія на все життя.
- Ой, Світлано, та то тільки слова, це ж життя, ти ж знаєш. Можна і в гречку скочить, що тут такого?
- Так, я знаю. Для тебе все так просто і легко, як у молодості. Мені розповідали скільки в тебе було дівчат окрім мене.
- Та и любив я тільки тебе, і чомусь лише тобі запропонував руку і серце.
- У кожного поняття любові своє. Хтось вкладає у нього душу і серце, хтось матеріальні статки, а для когось любов – це пустощі і розваги. Людина каже «люблю» і навіть не осмислює тлумачення цього слова. Це слово не можна просто так казати, як не можна одразу заграти на сопілці. Треба, щоб грала душа і серце, співали птахи, яких ти раніше не чув, і розпускалися квіти, яких ти раніше не помічав.
- Я досі люблю тебе Світлано, - моторошно відповів Володимир. Розірвав всі твої світлини, потім склеїв, потім знову порвав. Раптом Володимир різко розвернувся, і пішов до свого автомобіля, нічого не кажучи Світлані, яка стояла обабіч дороги, і тільки з подивом дивилася на Володимира. Машина різко рушила вповз неї, мотор заревів мов навіжений і чорний дим розвіявся зеленим лісом і широким полем. А Світлана лише мовчала і думала: « Як добре, що я не вийшла за тебе заміж».
ID:
745017
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.08.2017 23:37:51
© дата внесення змiн: 06.08.2017 23:37:51
автор: Людочек
Вкажіть причину вашої скарги
|
