Трамвай, ущент спрацьована "вісімка", здригнувся, наче востаннє, та зупинився. "Вулиця ... Зелена", - роздільно, наче по складах і з довгенькою паузою між словами прохрипіло з динаміків, а між тим на адресних табличках будинків уздовж колій, як і всі останні кільканадцять кварталів, значилося зовсім інше: "Вул. І. Франка".
За вікном, щедро тонованим брудом і міською кіптявою, височила старовина. Загалом отут, в цій частині міста, інших будинків не було - палаци, кам'яниці, муровані старовинні споруди, пошарпані, запорохнявілі, де-не-де з новою фарбою на старезних фасадах. Це вже не житловий фонд, це уламки історії, її свідки, тло, часом - ії сцена. Втім, чим би вони не були на моє тимчасове, зайдове, перехоже око, для місцевих вони є житлом у ненадто зугарному стані, якому не зарадить навіть осяйне імперське минуле.
"Вісімка", від якої не гідно було очікувати ознак життя, раптом загула, дзеленькнула відчайдушно, смикнулася всім довгастим тілом і рушила далі. А далі було недалеко - одразу за зупинкою і вулиця, і колія трамваю, і сам трамвай, і всі його пасажири, і я - всі ми вперлися в застиглий потік автівок, оповитий ревінням двигунів і сивим масним димом, що викидала в серпневу задуху тентована армійська вантажівка. "Вісімка" смикнулася ще раз, посунулася вперед - і тут вже стала остаточно, її затерло між автівок, наче пароплав у крижинах.
Трамвай стовбичив на розі. "Вул. І. Франка" вкотре прочитав я на новенькій табличці, що висіла на будинку ліворуч. "Вул. Зелена" - чорною фарбою значилося на простенькій білій табличці на будинку праворуч. Самі ж ці будинки стояли так щільно, що між ними важко було помітити перехід від бучної літературної класики до непретензійної кольорової абстракції. І ріг оцих двох вулиць був таким плавним, що аж ніяк не нагадував урбаністичний перетин двох напрямів, звичайне міське перехрестя; дещо інше він нагадував - наче в широке річище Франка впадав бурхливий звивистий потік Зеленої.
Я задивився у вигин Зеленої та й зник за тим вигином, слідом за власним поглядом увесь зник, і сам не помітив як зник. Поглядом і думкою блукав я між фасадами, аж доки не прочинилися двері аптеки, звідки визирнув чоловічок. Так, саме чоловічок - присадкуватий, огрядний, вбраний в темний костюм-трійку, лискучі штиблети та капелюх-котелок із охайним зеленим пером. Правицею він тримав чорну тростину.
Чоловічок пильно вдивлявся у щось на протилежному боці вулиці; за мить він зник у аптеці, а тоді його кругле біле обличчя заясніло у вікні. Здається, він так само пильно видивлявся щось через вулицю, але тепер крізь вікно, наче не хотів, аби його хтось помітив. І вже за хвилину з'ясувалося, хто був той хтось: Зеленою простувала струнка жінка у бузковій сукні, а чоловічок у аптеці стежив за нею. Щойно вона зникла за вигином вулиці, як він притьмом вигулькнув з аптеки та чвалом рушив вулицею; він увесь час так пильнував інший бік вулиці, що аж зіштовхнувся з якимось добродієм. Добродій зупинився, чоловічок вибачився, добродій вклонився, чоловічок вклонився та торкнувся капелюха пальцем і рушив далі, прискоривши ходу й знову втупивши очі туди, де зникла бузкова постать. Він і не помітив, що добродій, який щойно чемно вклонявся на його вибачення, розвернувся та рушив за ним слідом, вдаючи цілковиту байдужість...
О, які сюжети, які підступи, які перехресні стежки закрутилися перед моїм поглядом, що блукав тепер вільно між фасадами Зеленої! Злочин, обов'язково страшний і на перший погляд безглуздий, чисте зло, а краще два, три, серія злочинів! Прекрасна жінка, на яку одна за одною падають дедалі важчі підозри та вказують переконливіші докази. Детектив, що втілює ліпші чесноти свого цеху та водночас перевершує визнаних магістрів свого фаху. Злодій - пекельна постать, яка нічого не чинить власними руками, він ляльковод, смикає за ниточки, але ті ниточки до нього не ведуть, адже всі його поплічники божевільні, та й не за якоюсь там липовою довідкою, а справжнісіньким щирим і неосудним безумством. Випадковий спостерігач і мимовільний учасник, який переказує сю неймовірну історію, що розгортається на багатющому тлі цього надзвичайного міста, яке зовні - звичайний європейський ветеран архітектурних мистецтв, а справді - портал, що веде в зовсім окремий світ, відтятий од інших, од власної минувщини, кинутий напризволяще, кинутий сам собі та будь-кому на поталу, світ, де кожен може уявити що завгодно, але не кожен і майже ніхто не знатиме правди!
Як би ж то я знав тебе, Львове, як би ж то знав... Я б таку історію про тебе і твій світ розповів - хай би й вигадану, та наскрізь правдиву, таку, щоб вже незабаром перетворилася б на міську легенду, а згодом - на факт твоєї невідомої біографії, на твою правду.
Як би ж то я знав ту твою правду. А так і намагатися не варт. Тільки й слави, що назва тієї нездійсненної історії осіла в пам'яті. "У Львові, на Зеленій"...
...Старенька "вісімка" дзеленькнула, здригнулася, а далі так, ніби нічого не сталося, рушила до Соборної.
ID:
759463
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.11.2017 00:24:14
© дата внесення змiн: 11.11.2017 07:51:55
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
