|
Колись вже писав про те, що з роками подовжується перелік речей, про які не пам'ятаєш, коли їх не було, але знаєш, коли їх не стало.
Сьогодні додалося ще.
На Тарасівській, уздовж лікарні спортивної медицини, що одразу жовто-біліє за пожежною частиною-готелем із дивовижно влучною назвою Fire Inn, - уздовж тієї лікарні на Тарасівській височіють липи. Ці липи особливі, незвичайні. Я їх називав "дерева-душ" - ну тобто я хизувався самогонною алюзією до священної рослини з Пандори, якою гасав синюшний Аватар.
Липа - дерево красиве, нема чим дорікнути; але ці липи й поготів - бо унікальні. Є плакуча верба, а ці були саме деревами-душ - стояв під кронами тих лип, дивився вгору, а звідки гілля тонке, трохи ззвивисте, немов струмені води, стікало від горішнього поверху лікарні аж до моєї замріяної голови.
Коли те гілля голе, київське небо зазчивай похмуре - отже гілочки немов чорною тушшю хто на обважнілих хмаринах ретельно вималював. До біса стильно! Коли ж небеса понад Києвом спалахували найчистішою, найпрозорішою найвищої метеоролігчної проби блакиттю - отут з гілочками ставалося диво.
Спочатку оповивав їх зеленкавий рій, наче якісь невідомі науці метелики обсідали верховіття. Аж ні! - то з напружених весною бруньок вигулькували клейкі, зім'яті, розчухрані листочки. Незабаром липи вже сперечалися з пружніми білими облачками, на які таке щедре наше небо навесні, - липові крони достигали до стану хмар, тільки колір їхній був навпрочуд, такий собі прозорий смарагд, але не кристал, а пара.
А далі ставалося інше диво - засмагла під сонцем глибокою зеленню липа вкотре змінювала кольори, обсипалася блідо-зеленими суцвіттями. Ті суцвіття - дивовижа з дивовиж: варт їх назвати "вертольотиками" слідом за кленовим насінням, та де там! Кленці літають, як заповіли їм Леонардо да Вінчі та Ігор Сікорський, вимахуючи двома лопастями. Липовий гвинтокрил - унікум, він гребе в небі одним весельцем - але вам би дожити до того часу, коли ці неправильні гвинтокрильчики завирують над Тарасівською, прагнучи неба! - а тоді й вмерти можна, тепер ви бачили все.
Та до тих польотів - ще довго. Спочатку липові квіточки мають заповнити, затопити, сховати під повінь медового аромату всю нашу вулицю, все наше місто, аж до неба піднести той ситий солодкий дух! І така їхня щирість, така їхня ласка, що аж ллється на тротуар нектар із лип, асфальт під ними робиться чорним та слизьким, а як вдихнув того липового духу - і пропав ти, тому що стояв би під тими деревами до скону, дихав би, мріяв, згадував дитинство, пригадав би, як колись дерся на уквітчану липу, збирав ті квіточки, ніс бабусі, аби взимку гамувати кашель липовим чаєм, та дурний був тоді - не помічав краси, не відчував насолоди, не розумів, що таке буває раз в житті та ніколи не повторюється. І отут мав би заточитися та впасти, та заридати ридма, та заволати на всі груди: людонькииии...! - та хіба можна ридати, волати або взагалі будь-що робити, коли пахне липа? Ні, аж ніяк: стій, дихай, всотуй, пий, мруж очі, слухай, як гуде бджола, мугикай собі щось, вгамовуй смутки - їй-бо, що вони, де вони, липа ж ось де! - щороку точе цей чаровинний дух, бентежить, вгамовує, лагодить тобі усе тобою пошкоджене.
А тоді раптома, несподівано, нізвідкіль - осінь. А ну до липи! - мої ж ви кралечкі, мої ж ви красуні, втіха моя золотава! Намистами, сотнями, тисячами ниток намиста обплутані мої дерева-душ, а на кожній нитці щільненько сидять дукати, талєри, цехіни та інша монета щирого листопадового золота. І бачу: коло замикається - на сіруватому обважнілому тлі знову вимальовуються чорною тушшю звивисті гілочки...
Та всьому є кінець! - від сьогодні від тих лип якісь хлопи в помаранчевих жилєтах залишили самі голі цурпалки, що стирчать у небо, немов німе волання про порятунок. Всі чорні звивисті гілочки, золоті намиста, все, чим пишалася липа та тішилася душа, всю красу мою натхненну-надихаючу - все якась галаслива машина перетворила на друзки. Отак тепер на Тарасівській, де лікарня: купки деревної щепи, голі, покручені моєю мукою стовбури.
...Звісно, навесні липи виженуть такі пагони, що тільки йой. А на тих пагонах знаєте що буде? А ось я вам покажу. Це вже не дерево-душ, це вже - дерево-монстр, втілення антроморфної дурнуватої нетворчої енергії ("дурь"). Ось тут відчуваю, що алюзія моя блякне, прозоріє, розчиняється; сама думка про дерево-душ видається блюзнірством. Ті липи й були - деревами наших душ. Ну, нехай вже одної, тільки моєї дурнуватої душі - але їй сьогодні зробили дуже боляче...
Естетка вона в мене, дурненька, естетка!
ID:
759658
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.11.2017 06:23:43
© дата внесення змiн: 10.11.2017 09:31:21
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
