Аж там, ген-ген, де тягнуться тополі
У небо синє аж до сивих хмар,
Стоїть хатина і питає в долі,
Чом самоти вона несе тягар?
Погляне в далеч вікнами-очима
Старечу душу пустка огорта.
А скільки ж весен за її плечима?
І підступа до серця гіркота.
Образи, сльози котяться по шибці,
Коли осінній вітер завива,
Полине в спогади самотні наодинці.
Та хто ж почує ті німі слова?
Завиє віхола, застогне і заплаче,
Холодні стіни інеєм вкрива,
У двері снігу намете добряче.
А де ж весна...тепло...дива?
Дрова сухі в печі вогню чекають,
В надії дивляться на двері Образи.
Згадають, може, рідні, завітають,
Повернуть світ любові і краси?
І засміється стінами до сонця,
Розчеше стріху вітер весняний,
Відкриє хата душу, як віконце,
І хліб запахне запашний.
Життя повернеться, пісні полинуть,
І неважливо скільки літ стоїть,
Бо кожна хата має доньку, сина,
Летіть до неї, мов птахи, летіть.
Автор Зоя Журавка(Іванова).
Дуже гарний, зворушливий, майстерний вірш. У мене є схожий "І досі сниться рідна хата". І хоч народилися в Києві, та жила в бабусі до школи саме в такій хаті. І досі вона мені сниться, хоч її давно знесли. І досі за нею в мене болить душа. То були найкращі роки мого життя.
Зачепило і досить сильно.До рідної хати треба завжди їхати.
Життя повернеться...любов...надія
І неважливо, скільки літ отак стоїть.
Бо кожна хата має доньку, сина
Завжди чекає, до неї, мов птахи летіть.
Рада, що мої слова не написані даремно, вони когось повернули в дитинство, торкнулись пекучим спогадом у серці, розвурушили почуття до рідних...бо в кожного з нас є та хатина де ми народилися і куди б не занесла нас доля, нам завжди хочеться повернутися туди, де все таке рідне і дороге.Дякую, що читаєте. Всього Вам найкращого.