Ти втоптував мої слова
В розм’яклу землю,
Але піснею я перетворювала її
В сипучий пісок,
Що вбирав усі
Твої загарбництва.
Ти був Заходом
З його колонізаторством.
І я любила тебе,
Співаючи на ніч мої пісні.
Сотні тисяч разів
Я могла вийняти твоє
Заспане пристрастю
Й ніжністю серце,
Та була милосердною.
Хоч, можливо, не я то була.
А хто?
То був промінь
Тієї правди,
Що проходив повз
І палахкотів
Огненним кущем,
То був корінь
Усіх освідчень,
Усіх прозирань,
Усіх сувоїв
Із захистом на.
Ніч часто вкривала мою
Душу мороком
І холодом пустелі,
Та я знала,
Що зі Сходу
Вийде світло,
Мов постать Месії.
Ти забирав мої дари,
Називаючи їх
Збіднілими
Крихтами часу.
Та вони збагатили тебе,
Не попросивши й плати.
Я віддавала
До рештків
Усе, навіть своє серце
В кришталевій скинії.
Ти знехтував нею, і
Вона впала
В улоговину,
Що була
Ширшою,
Ніж зір твого
Сприйняття.
Тож я пішла з караваном
Рідної самоти,
А ти
Лишився на розвалинах
Глузду,
Що вимучує досі,
Коли відчуття
Сяють оливою
Любові,
Що триваліша,
Ніж твій
І мій світи.
