Долина судного дня
Мережиться річкою.
Хвиляста, гаркава мова
Випльовує це незрозуміле ймення.
Лишень згодом,
Як затихне вітер,
Віднайду там те,
Що вже не болить.
Покладу руку глибоко
У воду,
Піймаю рибу.
Вона промимрить щось,
Хапаючи палюче повітря.
Еталон німоти,
Але ця синява компенсує.
Плавка товща всотує в себе.
Ти стаєш її заручником,
Її улюбленцем,
Її змістом,
Її принадою.
А світло з-над
Поверхні знову стане чужинцем.
