Осінній день. Перон. На сходах листя зжовкле.
Його забрати вітер ще не встиг.
Десь тут, серед людей, блукає серце змовкле,
завмерши в грудях як між стиків криг.
На цьому світі є лише одні долоні,
що розтопити в силах кригу цю.
Їх власниця ще досі зберігала в скроні
чорняву дівчину-спокусницю…
Рівно пообіді відбуде його потяг.
Квиток придбав в один кінець лише.
Та хвилювання видавав на ньому одяг –
побачити ж її не зможе більше…
Вже не торкнутися йому її волосся,
й голосу дзвінкого не почути.
На мить вловив знайомий аромат... здалося.
Його йому ніколи не забути.
Та вже швидкі залізні коні прилетіли.
Їх гул застиг у нього в голові.
Годинники йому у вухах цокотіли.
Навколо люди наче неживі.
Не слухав серце, що веліло ризикнути.
Не озираючись, пішов вперед.
Та силует знайомий він не зміг минути.
Здалось, він був у димі сигарет.
Вона стояла наче привид проти нього.
Чи марево лихе якесь у сні.
І щось торкнуло його серця крижаного.
Їх очі залишалися сумні.
Всього п’ять метрів, що між ними залишались,
здолати не наважувавсь ніхто.
Між ними інші пасажири позбирались.
На ній було розхристане пальто.
Їх пильних поглядів тут не помітив жоден.
Всі поспішали на свої місця.
Він так стояти з нею вічність був би згоден.
Не бачити б йому цьому кінця.
Квиток на потяг попросила провідниця,
прервавши діалог очей німий.
Чекало місце у вагоні як в’язниця.
Він був на себе справді дуже злий.
Вона дивилася на нього наче вперше.
Він ледве розвернувся до дверей.
Хоч знала – не побачитись їм вічність більше,
не пригорнутись до його грудей.
Вона залишилась стояти на пероні.
Він був тепер на власному шляху.
В своєму кожен залишився бастіоні,
згораючи у власному гріху.
Перрон может разлучить, а может помочь встретиться)
Дякую! 
