У зимового покруча гострі сріблисті роги.
Бач, ще осінь, а він вже мостить до нас дороги
і полоще старе лахміття у черевах вічних криниць,
за лахміття чіпляються зорі, і мул гомінких таємниць
всотується у пасма.
Кажеш, приборкаємо його? Та я таких досі не пасла —
скоро він набереться сили й постане в кошлатій вовні:
так земля повертає страховиськ своїх назовні,
і летять порохи, і рудий срібнорогий покруч
вже за тиждень зміцніє і зрине із нами поруч,
щоб обрати своє
і забрати своє…
Поки ж він по імлистому морю як мертва душа снує
і здіймає гаркаві вітри у пісках пустелі,
я чекаю, раптом не ми, а хтось інший
для нього лежанку встелить?
Ти пошепки додаєш — і ясла, гостинні ясла,
і зоря хай сіяє, — не вистигла б лиш, не згасла… —
та тримаєш за руку.
Із вікон чужої оселі
видивляємось межі низької небесної стелі.
мені приємно це чути 
