Вечеря увінчалась колядою.
За звичаєм, всі ложки – у дідух.
А я, в родини тихо за спиною,
Накинувши теплесенький кожух,
Дві срібні ложки винесла надвір.
Не знала – правда це чи поговір,
Що на Святвечір є така озна́ка,
Як то казав покійний мій дідусь:
Калатати, аж поки вже собака
Десь не загавкає, – то жениха діждусь.
І буде він з того кутка села,
Звідки собака. Голос – як стріла!
Товкла щосили, наче в барабани,
Та й розбудила геть усіх собак.
От, думаю, почнуться вже романи…
Переберу, щоб був таки козак,
Любити вмів, мав руки золоті,
Аби опору мати у житті.
Я купу рушників навишивала,
Для декого садила гарбузи,
Та у вікно щоденно виглядала:
Не йшли… ні пішаки, ані тузи.
А люди й досі язиками чешуть…
І пси також не гавкають, а брешуть.
Галинко, Ваш вірш - супер! Так влучно змалювали жіночу долю! Гріх мені буде, якщо я не візьму цю сповідь в обране! Хай у цьому році женихи вишикуються біля Ваших воріт у довгелезну чергу!
Ой, пані Катю, та не кажіть то вголос, бо я вже своє відкалатала, тепер будуть калатати мої внучки. Доля не моя, а моєї героїні. І сповідь її. То й Ваше побажання переадресую їй. Подобається мені писати від першої особи. Дякую!!!