В душі вмить листопад змінив тональність,
Плеснув мені вина, відпила я ковтка,
Чекаю рух у чарівну́ реальність,
Де буду знов весела і легка.
Не щедрий він на смак і аромати...
Гірчить вино, я п'ю його сама,
Як сум п'ють у жданні розплати
За те, що діставалось задарма́.
А я завжди́ як зайве є – марную.
Розтринькала всю радість до гроша.
В душі дірки латаю... і сумую...
І микається сколена душа...
Піду до тебе, в па́рі ж нам гарніше?
Не винен листопад! – промовиш ти.
Вино навіщо? Може щось міцніше:
Плесни в бокал кохання й доброти,
Налий собі й мені по-троху віри,
Добав надії щіпку, – так смачніш,
А як фужери сповняться до міри,
Ці ліки вип'єм – стало щоб ясніш...
Оригінал
Ноябрь в душе моей сменил тональность,
Плеснул в бокал вина, я отпила,
Жду перехода в новую реальность,
Где буду вновь легка и весела.
Но он не щедр на вкус и ароматы,
Горчит вино, я пью его сама,
Как пьют печаль, со страхом ждут расплаты
За то, что получали задарма.
А я всегда: есть лишнее – транжирю,
Истратила всю радость до гроша.
Теперь грущу, внутри латаю дыры,
Исколотая мечется душа.
Пойду к тебе, вдвоём ведь будет легче?
- Ноябрь не виноват! – мне скажешь ты.
Зачем вино? Давай чего покрепче:
Плесни в бокал любви и доброты,
Налей себе и мне немного веры,
Добавь надежд щепотку, так вкусней,
Но, а когда наполняться фужеры,
Лекарство будем пить от хмурых дней
