Співець Волині мав небесний дар
у небайдужі душі лити світло.
Землі син вірний, лірик-піснедар…
Тепер болюча світла пам’ять квітне.
Гостинно ж як стрічав нас луцький друг!
І проводжав, надіючись на зустріч.
Подвижник наш Віталій Назарук,
учитель і наставник невмирущий.
В Клубі Поезії він знаний старожил.
Тут його віршів міститься найбільше.
Кожним рядочком свято дорожив…
Тепер не буде віршів найновіших.
Про те, як любить рідний край писав.
Вкладав думки проникливо і ясно.
Як Замок Любарта тримають небеса…
Та враз упав давнезний Лесин ясен.
Невипадково сталася біда.
Життєва доля кожному судилась.
Тож до останку суджене віддай.
Для того ми на білий світ родились.
Його вивищувала віри твердь
в святе добро і поетичну ліру.
Його здолала мученицька смерть –
надсвітовий лихий коронавірус.
Гучить набатом поминальний вірш.
Яка ж нещадна ця лиха година!
В глибокім траурі мистецький кіш.
Завітний поклик, ми – одна родина.
Нехай поета знає вічний рай.
Вкраїна-ненька щоб у світі квітла.
Хай завжди нас єднає «Ріднокрай».
Ми – носії добра, тепла і світла.
Так боляче читати ці рядки і знати, що вже ніколи не зустрінемось з ним, не побачимо усміхненого і щасливого. Полетів наш друг лелекою у незвідані далі. Нехай в мирі упокоїться його душа, а ми ніколи його не забудемо,будемо берегти пам*ять про нього!!!
Як же боляче читати ці рядки... Читаю і плачу... Господи, чому ж забирєш найкращих...??? Світла пам'ять і царство небесне поету, пісняру, справжньому Українцю...
