Червень лоскоче ніздрі
Запахом трав'яних згарищ.
Все це було надто
Давно, щоб забути.
Ймення твоє прадавнє, жорстке
На дотик,
Тож його випалили цифрами на руці.
З того часу нікого не тішив
Світанок.
Ліпше віддати його
Комусь, хто точно вціліє,
Тому, кого не розвіють, як попіл,
Кого не перемелють у крихту
Сумної статистики.
В піднебесній могилі зовсім не тісно,
Її не помістиш у товарняк,
Не звузиш до розміру печі.
Все це лягає на нас глибинними шарами,
Чавить до такої асфіксії,
Що навіть молитва застрягає
Комом.
