Чомусь так боляче буває,
Неначе серце тисне гніт,
Хоча причин на те немає,
Всміхатись важче стало в світ.
Клубок у горлі душить шию,
На волю сльози вже хотять,
Ну що ж, я клітку їм відкрию,
Чого тримати? Хай летять...
Ще мить - і справді полетіли,
Немов сполохані птахи,
І десь під небом темним сіли
На тротуари і дахи.
На лавки, вікна, парапети,
На сходи, площі, ліхтарі,
На голих кленів силуети,
На гострі шпилі...димарі...
Вони сідали просто всюди,
Мов пір'я, сипалася сіль,
І щось звільняло мої груди
Від опівнічних божевіль.
І стало легше, бо напевно
Кудись пропав із серця гніт,
Мабуть, таки, я не даремно
Вночі їх випустила в світ...
***
