Поетика, етика, естетика, - я вже 20 років з цим сплю.
Мені краса: навіть в поганому слові знаходити красу, навіть у іншій мові, розмові, доки це на грані пристойній і не перетнуло червону межу.
Бо ранить і слово. Лікує, іноді, слово. Дає ляпаса і вертається знову, у русі бумерангу німого.
Мій голос - нікому не мріється чути, але я не мовчу.
Не хочу золота, хочу відчути:
Ми живі, ми не скасовані, все, як повинно бути.
Хочеться вилити з себе отруту-
Кричу!
Із закритим ротом...
Уникаючи перемовини, де прагну перемогти і, якщо вже не вбити словом, то добре поранити.
Так, виходить не завжди, хочеться впасти на коліна
І просити...
Короткої пам'яті про свої, власні провини.
Але черга на сповідь вже зайнята.
Спи, дитино, спи...
Завтра очікують крайності: від щастя до самоти.
