Живитися історією, коли нестримно
Хочеться зачаїтися та проскочити
Повз,
Але час досконало б'є рикошетом,
Змушує забувати про простір.
Роки намотуються, мов вузли на понурій шворці.
Мов німий, ти нанизуєш їх,
Щоб не забути розказати.
Спершу треба виказати,
Оплакати, відрубати зболіле
Із частиною себе.
За біблійним каноном, я вже давно сліпа
Та безрука,
Бо що спокушало, те треба відтяти.
Зате лишився слух,
Бо хто має вуха,
Той хай слухає,
Чи приречено чує.
Відтак я знаю,
Що раптова пісня нагадає
Про частину історії.
