Йшли крізь серце моє прочанами
всі, що стрілись мені в житті.
А останній із них - поранений,
найдорожчий мій, то був ти.
До зірок у думках зринаючи,
забаривсь на важкій путі.
Став для тебе мій дім пристанищем,
як забракло сил далі йти ...
Під листочками подорожника,
що пристали до ран душі,
Ледве тліла мрія стривожена
про утрачені міражі ...
При свічі ночами зимовими
я та янголи - мій і твій -
Диво-ниточками шовковими
прив'язали життя до тіл.
Кошенятко скатало лапкою
у клубочок твою біду...
Як весна заквітчалась мавкою -
ти сказав мені: Я піду ...
Та й пішов. І слідів не лишилось.
Знову крають небо стрижі.
Тільки золотом доля вишила
В серці хрестиком міражі.
Оригінал:
Миражи
Как сквозь сердце мое странники
все брели и брели тропой...
А последний из них -раненый,
оказался Тобой... Тобой.
Улетая к звезде мыслями,
Ты упал на моем пути...
Стал мой дом для Тебя пристанью:
дальше не было сил идти...
Ведь под листьями подорожника,
что пристали к твоей душе,
догорала мечта раскрошенная
о потерянном мираже...
Долго - долго зимой снежною
я и ангелы - мой и твой -
жизнь привязывали безутешную
к телу ниточкой золотой...
Серый котик скатал лапкою,
как клубочек, твою беду...
А весной - молодой, сладкою-
ты мне тихо сказал: Пойду...
И ушел. И следы - выжжены.
В синем небе опять стрижи.
Только в сердце крестом вышиты
миражи... Миражи... Миражи...
