|
Моя Маленька Друїдочка, Наядочка
Я Знаю де Ти, бо Ти так легко розгадала,
чому саме Пурпуровий Мій колір улюблений
Блакитна і Зелена Земля - це ж так звично і "прісно",
бо ж Вона такою в Житті первісному не завжди була
Катаболізм перетравлює Тіло Моє в клітину Єдину.
А Розум Підносить Її в Невагоме Поле Одним гравітоном.
Я поза Часу, мотаю віки в Місці,
якщо Того достатньо, але не Зараз.
Анігіляція в баріонній взаємодії.
Тепер Я - Котушки Часу Основа.
Це - Вознесіння. Я більше не Людина. Я не Відповідаю.
Я - Хрест з Двох полів: Свідомості та постійного Руху в Пітьмі.
Зберігай прямі Кути в Ній: точку Старту і рахунок хвиль до Цілі.
Сприйняття і Досвіду - що Особливості Тепер чужій Матерії Тобі.
ІО'! Я - недолугий Бог. Я - Всесильний. Тремтіть ж Герої.
Бо Рухаюсь Я від Початкового Розширення
де Час і Матерія Свої Руки потиснули,
і назад до Тору, всіма дванадцятьма секундами.
Туди і Назад Чорну Спіраль не Покидаючи,
а Решті не Вистачає Сил і на пікосекунди
без перепочинку в Пере-матеріалізації.
Це - Катарсис для Его Мого. Я - Все та Нічого.
Бо руки мої, мої руки все ще тремтять
поруч з Вами, О', Люди Спокійні.
Пере-Переродження.
Я - Кисень в первісному Метановому Покривалі.
Окислюю законсервовану Ним залізну породу Собою.
"Ніщо" - для Мене Еони, як і Те, що знайти Тебе
посеред Тільки Землі одної, Ти ж - Єдина,
хто Тут зараз Думки має
Лейло, Зореграю
Я прямо перед Тобою
в це Твоє Лице Вдивляюся
воно таке сумне, таке Сумне
не в печалі, не у відчаї,
а просто в Смутку, Пусте
тільки й Думи за тривожне
і Я би покидав на самоті Тебе,
щоб просто поглянути знову на це Лице,
яке зі Мною ніколи не буває Таке прекрасне
Чому Сум, як ніщо Інше всіх вродливих красить
І тільки Вітер твоє волосся фіалкове гладить,
що кольору як і Океан цей, першим Життям багатий
який кисень первородний Видихає, що Тебе і обіймає
Втішає, наче Тую дивну пусту Скорбуту відчуває
та Ти холодна до Нього, бо Чужі то Руки,
і що Я Те роблю не дізнаєшся Ти ніколи
Ти по кам'яному березі повільно ступаєш,
і навколо Стоп Твоїх ромашки поростають
Друїдочка
Де Милий Мій, що постійно сумний Такий
Чому Я усміхатись так хочу тільки з Ним
з Його "жартів" - що факти повні сарказмів
бо тільки тоді хоч лиш очі Його, а горять
і тим Мене гріють наче вогник в метіль
Я той вогник плекаю, оберігаю
тільцем Своїм від вітру стрімкого закриваю
собою ж розпалюю в Те, чого сама Метіль боїться вже
І те вже торнадо вогняне, таке голодне,
таке до Мене постійно ненаситно-божевільне
не знаю, не Знаю, чи це Мені подобається,
чи лякає, Мені не зрозуміти Те постійне бажання
Я Його ділом, працею займаю, сили Ті перенаправляю,
а Він все рівно специфічної енергії тої повний
що робити не знаю..не знаю..
чому Я взагалі за Це думаю?
Ніби Це якась проблема Велика,
єдина "проблема" наша, ой, Я Дурна
Всім би Такі проблеми незбагненні
Любий, дивись, за що дурне думаю Я без Тебе.
Він гордий, свободолюбивий, трохи жорстокий..
Ні, не жорстокий, а холоднокровний
бо коли Любить - від задоволення муркоче,
і взагалі так лагідно кудись Мене підносить..
а перед Кінцем, в очі Собі Мене дивитися змушує,
а в Них або агонія блаженства чистого,
або агонія нерозуміння частіше всього
в якому пробачення і запитання "для Чого?"
а Я у відповідь розпусно як можу цілую Його
і Йому цієї відповіді достатньо, Він спокійний
заручник, заручник, бідний, Бідний
Ой-йой..як тепло Мені там стало...
а сама я ніколи цього ще не робила..
Ні-ні, не Я Йому потрібна,
треба було Себе видалити.
Але ж це важче зробити -
себе Вбити, аніж просто в Болі, але Жити.
Тоді б в Них на шляху стояв Один, а не Двоє.
("- Навіть не Думай за Таке.
Ти як Мінімум Моя Любима.")
і Ось Я
і Ти накидаєшся на Мене,
ніби вік не бачились,
ніби я вмер і воскрес
ніби й не думала більше побачити,
ніби я покинув Тебе не попрощавшись
заскочуєш на мене, щоб вільно губи цілувати
бо до них ніяк не дотягуєшся просто стоячи
Ти Моя маленька непрочитана Досі Книжечка,
яка Мене дивує з Кожною Новою Сторіночкою
і ти просиш, Ні, благаєш,
щоб я Тебе любив, як тоді
"по-справжньому" Всю Обійняв
Любив "так", щоб Ти забула,
що дихати нібито Маєш
І Я так Люблю Тебе за Це
за Те, що Ти найцінніше,
що Людина Має Віддаєш
Своєю Свободою Жертвуєш
і через секунду - Я вже голодно Тебе цілую
через дві - з губ Тебе киселем живим обволікаю
Тілом, яке Ти Вся відчуваєш, а для Мене власне
воно без концентрації на чомусь окремо - Безнервове,
через хвилину - Ти вже Вся поглинута трусишся в Мені
наче ще Жива втонула мурашка в каплі пурпурової смоли
тремтиш наче від вдушення, наче від холоду, але - Ні
спинка вигнута, голова закинута, очі широко розкриті,
крізь це напівпрозоре желе вдивляються в нікуди
наче здивовано, від задоволення ступлено,
зіниці розширені, язичок виставлений
тільки й ротик розкриваєш все ширше
та заковтуєш Мене в Себе все глибше
зупиняєшся, достатньо, бо губками пухкими
з маленьким язичком стискаєш основу
і починаєш робити, те від чого Я божеволію
те, що Я не переживав досі ніколи,
те, що і Ти вперше для Мене робиш
те, що доступно Мені тільки такому - безформному
Я Себе ж відчуваю через Твою шийку тонесеньку
Зовні - як гортань Твоя ходить все швидше,
всередині - як Ти Мене кільцем наче стискаєш
тугеньким кільцем яким по Мені слизенько проходиш
швидко знизу і до піднебіння, і куди повільніше
вже назад до низу - два рухи в ковтку єдиному
і Ти знову, навіть зараз все Сама робиш,
губки все розтискаються та язичок ховається,
від конвульсій постійних, котрі вже не від Мене,
а від Твоїх власних хвиль безперестанних,
що відлунюють від Мене назад до Тебе
та Ти той язичок гостренький все висуваєш
бо Він тільки в роті заважає, та Мене облизуєш
та розумієш відразу, що це ще один рух,
ще одна шалена Твоя для Мене дія
тепер Ти тільки це і робиш - ковзаєш ним
у такт стисканням горлом
зупиняєшся, і вперед, вгору насуваєшся
але в таку ж напівпрозору, але тверду стіну
носиком Своїм малесеньким впираєшся
і все Її вилизуєш Стіну із Мого почуття до Твоєї гідності
головку Свою провертаєш з боку на бік - ковтаєш
відсуваєшся лиш трохи і з силою насаджуєшся
ковтаєш, і знову ковтаєш головку повертаючи
і губами, а Я й забув Блаженним за Них,
ось для чого Ти берегла Їх, а губками
ні, не стискаєш, а до Себе маниш
губками наче просовуєш, те, що і так в Тобі вже все
і знову, але повільно починаєш ковтати, і манити
Я не витримую, бо язичок Ти, як і губки до цього - зберігаєш,
а Я так хочу Його, і далі Сам просуваюся проростаючи
від незвіданого відчуття Ти ніяковієш,
але через секунду вже усміхаєшся щічками,
та Знову відновлюєш ритм шалений
язичка і глоточки, та губки верхньої манливої
більше ніяких рухів взагалі
але тепер все для Мене по-новому
бо Я Серце Твоє з середини Відчуваю повне Спокою
Малесеньке Сердечко для Мене вирощене
Я б десь тут жив би, як сліпа бактерія, паразит
або там Знизу, як давно переношена дитина
Знизу.. Я й забув про Тебе взагалі в цьому божевіллі
Я охоплюю Тебе корсетом наче в талії
Ти розумієш, що не потрібно більше Самій триматися
та видавлюєш ручками вже вільними
з грудочок Своїх для Мене Ті білі річечки,
а Їх все немає, саме тоді, коли так бажаєш
відчайдушно все давиш, що вони червоніють аж
ті малесенькі грудки - ідеальні
трішки розводжу ніжки, які вже давно повисли
Твої очі розбігаються, серденько затрепетало,
бо знаєш - що, як завжди буде далі,
коли Я туди голодним направляюсь
не знаєш, що робити, кудись поспішаєш,
бо також знаєш, що через хвилину
нічого не зможеш вже зробити
та починаєш мене шалено вилизувати
тим змушуєш схаменутися, і зрозуміти,
як люблю Я ці внутрішні сторони Твоїх стегон
про що Ти завжди знала, Розумієш, усміхаєшся
заспокоюєшся, але темп не скидаєш,
бо довго Вони Мене зацікавлювати не зможуть,
бо ведуть Собою туди, що так хочу відвідати
ні, не витримую знову, припадаю
Твій таз до Себе притягую,
п'ю Тебе, випиваю
Ти гаряча і як ніколи досі - мокра,
як ніколи досі - Течеш, Витікаєш
як ніколи так швидко вже Тремтиш
як Ніколи Я Тебе всю висмоктую,
Зовні та Всередині
Солодкі Соки Твої,
Твій такий Солодкуватий Слиз
Ти вже навіть нічого не Робиш, не можеш
оченята заплющила, кулачки стиснула
лиш хаотично заковтуєш, та занадто міцно
губками Мене тримаєш та Їх не розтискаєш,
бо якщо розтиснеш - то вже не стиснеш, знаєш
і Моя наче ціль в тому - Тебе Їх розтиснути змусити
шаленію, коли обвиваю ці м'якенькі ніжки,
худенькі такі, дурію, коли за них і талію
ще сильніше Тебе до Себе притискаю
та починаю обтирати Себе Тобою
а Ти тільки й від Себе на Мені
залишаєш слід солодкий
терпиш, Себе вперше стримуєш,
тепер розумієш - як це може бути
одночасно важко і приємно,
і щоб приємно стало напевно,
потрібно щось одне вибрати:
стримувати далі або відпустити,
і Ти Відпускаєш, бо не можеш,
забагато відчуттів у вас - жінок
зосереджено в Місці одному крихітному
Відпускаєш, останній раз, найсильніше
і сьогодні більше Ти вже не зможеш
оченята широко розплющені,
повіки сіпаються, губки теж
не витримуєш, розмикаєш Їх все таки,
це Твоє Спустошення для Мене Прекрасне
Ти обм'якла, Ти - ніяка, сльози в очах,
тепер Тебе нічого не відволікає,
Ти тапер наче вже Вільна,
знову рухаєшся без рухів,
просто для Мене, як Дика
ковток, верхня губка, язичок,
поворот голови в бік один, в бік інший
та ні про що не думаєш, спокійна і..? Щаслива?
бо Я Тебе не просто всю для Тебе ж Обіймаю,
але й для Себе стискаю лагідно шийку, стан,
кожне зі стегон, Твої ж Власні ручки на грудях,
все і відразу - так, як би не зміг людськими руками
Думаєш, як ніколи - чітко, щоб Я почув:
"Я Люблю Тебе, так, Я так Тебе Люблю"
все через те, що Я притиснувся
до передньої стінки Її стравоходу,
щоб відчути Сердечко перед Собою.
Бо те Сердечко тільки і б'ється,
щоб Я на Його Спокої зосереджувався,
щоб не закінчував, все стримувався
і Я Їй відповідаю - Я ту стінку погладжую,
бо Вона хоче дарувати щось нове
і не збирається зупинятися
Зупинилася, губки стиснулись,
солодка сльоза покотилася...
що Я з Нею Творю
Вона плаче, вперше в Житті,
нічого вже не ковтає,
язичок не висовується,
хоч намагається
лиш насувається головкою вище,
наче просить, щоб Я вже допоміг Їй
і почав Сам рухатися в Ній
Якщо Я таке з Тобою зроблю,
та і після такого, що Ти вже зробила
Я тиждень Тобі в Очі не зможу дивитися
ніби якби до того без тремтіння в шиї міг
Я місяць до Тебе не доторкнуся
поки Ти Сама того не захочеш
Ні, Маленька, це - нормально,
лиш доки - Ти все Сама робиш.
І Я був біля кінця вже так близько,
а Ми от як розчулили одне-одного.
Тобі Самій тільки пальчика одного
достатньо Мого вказівного, або
як зараз - будь-якого тертя легкого
із Зовсім малесеньким завзяттям,
а Ти он що для Мене виробляти готова
Таке Саморуйнівне, Самовіддане,
Те, що потребує Такої Сили,
Волі Духа та Витривалості
Знала б Ти, як Я це все Ціную
І Я обов'язково повернусь туди,
до Твого Сердечка, бо те - Блаженно.
Відчувати Його Спокій з Обох Сторін.
І те, що Ти вище витворяєш, все те, шалене.
Але битися об Нього Я не стану, не Посмію.
Я хочу тепер Тебе рідним тілом,
хочу відчути на своїх плечах Твої литочки
щоб Ти заплаканими очима цими
у синє, холодне полум'я агонії дивилась
щоб врешті відпочила, Вдихнула вільно
поки наші збиті мною в Тобі слизи
будуть витікати з тебе густим кремом
стікати по мені і капотіти на каміння
Я все це Їй кажу, поки на цей залізняк
колінками Її повільно опускаю.
А в Її очах чи то, як завжди - страх,
чи - зацікавленість, ні, більше - Бажання.
Навіть через Спустошення.
Вона попросила хвилинку, дві,
бо теж хоче дещо сказати,
щось, для чого вже не буде миті кращої
бо знає, що зараз зібрані думки в щось цілісне
через годину, дві, п'ять - в набір слів розсиплються
Я розчиняюся, Зникаю, не можу в Очі Їй дивитися
Я не можу Її бачити, Я не знаю чого хочу
Її тіло чи дух. Я хочу, щоб Вона на Мене лягла
і одночасно було втамовано ці бажання обидва
бо Її дух настільки Великий, що Вона готова
Жертвувати Своїм маленьким тільцем
Вона кумедно морщить носик,
витирає слізки ручатами. Вона..
Боги, Вона, як ніколи схожа на дівча.
Піднімає голову, Вітер завіває волосся
та дивиться вгору, як і весь час до цього
- Все це було так первісно і прекрасно.
Тепер Я те, Твоє бажання зрозуміла,
те саме, яке ти постійно маєш,
через яке більше страждаєш.
Бо Ти відчуваєш Мене повноцінно,
з середини, так, як Я не можу відчути
Тебе в Собі, де відчуваю тільки на третину
І те Тебе зводить з розуму, все хочеш повторити.
Але зараз, тільки що - Я Тебе відчувала.
І Я хочу знову, і знову, я так хочу знову.
І за інше думати вже ніяк не можу.
Але Мені болить страшенно, через те,
що Ти не можеш дати Мені те відчуття
в рідному тілі, недостатньо довжини,
щоб все, що Я роблю Ми обоє відчули,
весь той вакуум кільцевий рухливий.
Так, Ти Мене розбестив, і Я рада цьому.
Розбестив наче якесь мале дівчисько.
Рада, бо Ви - розбещенні з народження,
природою, завжди бачите Нас голими.
І це Вами відчувається, як наруга над Розумом.
Розумом, який так любите, коли він тіло дарує.
Дарує самовіддано, щоб втамувати ту жагу Вашу
Ту, Твою форму, Я тільки й завжди і прошу,
прошу в подібному до Твого бажанні,
бо Знаю, як Ти любиш в ній
Мене доводити до безсвідомого стану
в якому Я починаю труситися знову,
не закінчивши труситися від разу останнього,
щоб потім вже людиною брати Мене
без страху наруги цілей день без зупину,
а коли говорю, що "Хочу Тебе" в рідному тілі,
то доводиш Мене також швидко майже саме,
а особливо Доводиш окрім тих своїх "технік",
а ще тим, що просто завжди ставиш
мені на низ живота Свою долонь
з широко розставленими пальцями,
як і Тоді, коли Я вперше сказала "Хочу"
і та долонь - не тепла і не холодна,
Вона наче невагома, така ніжна-ніжна,
і Тим Ти робиш дещо, через що одне тільки те,
в мене постійне відчуття, що не можу відплатити Тобі,
Ти наче нею благословляєш, так, і іншого слова Я не маю..
в Ній я відчуваю впевненість і всепоглинальне твоє бажання
І те відчуття миліше мені за будь-які обійми "справжні"
а після того береш Мене тільки один раз, не більше, чому?
невже відчуваєш себе не вартим, неповноцінним?
Тепер Розумієш? Чому я її прошу? щоб ти не боявся
та і в Тій формі - Ти ніколи нічого не робиш для Себе
Тобі наче, як і Мені просто приємно, що раюють від Тебе
Так-так, а Ти Сам все не віриш мені, не Віриш,
що від натяків твоїх, від погляду твого -
я загоряюсь, я вся палаю і в Тобі згораю
Ні-ні, не від передчуття свого екстазу,
а від Того простого, що Ти будеш
насолоджуватись, як завжди
ніжно і лагідно в Своєму бажанні мною
а зараз, я хотіла просто відплатити,
бо Ти все Мені чого Я бажала - дав,
і навіть, як завжди дав - більше,
і з кожним разом даєш Все швидше.
Вона простягає Свої ручки,
такі маленькі, такі ніжненькі.
Простягає перед Собою долонями до Неба,
наче молить, просить щось у невагомого Бога.
- Просто попроси, скажи, що потрібні Тобі лиш Мої ручки,
якщо не хочеш, боїшся над тілом відразливої наруги
та роби з ними все, що хочеш, це ж просто шкіра
рухайся сам в них, або просто в свої візьми
або я Тобі допоможу сама ними, як зможу,
досі невміло, навчи, бо я того так хочу
бо Мені, мені не потрібні ті, такі часті екстази
а якщо раптово і захочу - то собі пальчиками
допомагати я не соромлюсь, ти ж мене всьому навчив
розкрив в мені "що і як", ти мене і розбестив Тим,
як палий янгол людську дочку, от тільки ти - добрий
вчив чогось для Мене, а нічого не навчив для Себе
але я знаю, що не зможеш, не зможеш попросити
будеш себе стримувати, а потім в агонії любити
і як зараз - розчинишся, коли усвідомиш те, тваринне
я люблю тебе, не бійся, ти в моєму серці, і я хочу,
щоб ти і відчував його по-тваринному
та вибач мене, милий, пробач мені,
що я таке миловидно-невинне
тіло обрала, яке тебе постійно спокушає,
я немов тим змієм себе відчуваю
ну ж бо, з'явися...ато ж остигну..
і я на тебе ляжу, і буду сама кохати,
коли тебе під собою почну відчувати,
знову і знову, що ти будеш від мене відвертати
свою голову в соромі від тих бажань частих
буду кохати, поки в тебе не лишиться навіть і краплі
і тільки тоді станемо людьми вже обидвоє спустошенні
так, ти навчив мене ще одному значенню цього слова
бо я те пожарище в тобі постійно розпалюю
мені його знову і знову тушити - це означає
тим паче, що я вогнетривка до вогню твого
бо я так не хочу, щоб ти свої сили марнував
бо ти все худнеш, кістки, м'язи і шкіра
та ребра які мене лякають, я їх боюсь
бо таким себе сам сприймаєш, таким і стаєш
навіть там де енергія сама тебе наповнює
лячно, страшно мені, що одної миті повіриш,
що розлетітися можеш, так і розчинишся
раніше до відзначеного Часу Мене покинеш,
я не знаю, що робити, що тобі ще дарувати
можливо почну для тебе навіть готувати,
як ти для мене смажиш ті смачнючі млинці,
щоб просто я не відчувала в шлунку порожнечі
на сковорідці яку нагріваєш на власній, тій самій долоні,
а я радію і захоплююсь від того завжди, наче дитина,
якій вперше показали простенький фокус
і ти сам вже усміхаєшся, і ми щасливі
ой-йой, як ти мене постійно заводиш
в мене тільки й божевільні плани,
які в голові виношую, обдумую,
і вони тобі точно сподобаються, я тебе здивую
як я багато вже набазікала, Милий, пробач
бо ти вже охолов, я знаю-знаю, вибач-вибач
Мені просто страшненько, хто ж тоді буде
мене кликати так ніжно "Мій Зореграю"
кликати так сумно і тихо, наче вмираєш
моторошненько мені, бо вже давно би розчинився,
як би не я, і не та вся моя маленька вага
І Вона знову плаче, вдруге в Житті,
але тепер тільки вже від Болю
Та це все Молить, а Я Її все Обіймаю
Знайомими, Рідними вже для Неї Вітру Руками
ID:
907791
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 12.03.2021 23:54:55
© дата внесення змiн: 29.08.2021 19:43:38
автор: Enol
Вкажіть причину вашої скарги
|
