Не думай про зле,
Воно може й не статися.
Розтечеться біда рікою,
Гирло ж як висохне,
То стане долиною.
Десь в одній з них буде
Останнє судилище.
Може, хоч там стрінемося,
Та хіба упізнаємось?
Ти на сотні кроків старша,
Я сивіша на пів голови.
Та ніхто з нас не вірить у спокій.
Навіть страшно стає,
Як про нього згадаєш.
Залягає зміїним кублом
І холодить,
Нидіє зліва й сичить щоночі.
За що чіпляються смертники
Перед мотузкою?
Життя таке нестерпне,
Що нестача повітря вже не лякає.
Вони говорять, що живи, поки живеться.
Не всі вміють,
Нас чимсь таким "обдарували",
Що хочеться поділитися,
Та жалієш людей.
Хай їм добре спиться,
Хай вони не питають нічого.
Бо й де були ми, коли ділилося море
Під спів вранішніх зір,
Коли ховалися втомлені блискавиці,
Коли град зачаївся?
Ми ідеями стали чиїмись,
Та тлінними.
Тепер знаю, що любов - темно-синя,
Глибока, як вирва в океані,
Глузд її не опанує ніколи,
Тож лягай на дно.
Відпочинь.
