Після вчорашнього страшного буревію
У моїй душі повне розладдя й безлад:
Все перемішалося, фарби потьмяніли
І гармонія, здається, навіки щезла.
В душу заглядаю з острахом, несміло,
Губи безмовно шепочуть "Отче наш",
Благають подарувати потрібні сили,
Аби прибрати весь отой розгардіяш.
Муза мене в своїх обіймах заховає,
А її голос тихим вітром забринить:
"Душа на звільнення від хаосу чекає.
Творчість допоможе її звільнить".
"Та що я можу? Ні хисту, ні таланту.
У досконалості не доторкнусь небес".
"Не досконалість лікує душевні рани
І не довершеність нагонить стрес.
Римуй, малюй, гаптуй або плети...
Багатьма мовами розмовля душа,
Поки будете творить разом, дуетом,
Я допоможу написать цього вірша.
Кульгава рима, помилка в рапо́рті,
У білих кольорах змальована весна?
Ніколи від душі не пролуна докори,
Бо, знаєш, вона недосконала і сама".
Зазвичай дуже мало віршів із самокопанням, так, що вітаю з відкриттям цілого нового напрямку! Він перекликається з Декаденством, і як його гілка, може бути названим - Самокопанством.
Насправді, я так далеко не зазирала.
Цей вірш - то реакція на дописи критиків на сайті, які пропонують авторам змістити увагу з поезії на якесь інше хобі.
Я ж лише хотіла сказати що і недосконалість (за якимись класичними канонами) може бути душевною. Якось так.
