Пів року у війні і… без плачів…
Чи то сльозу в мені щось перемкнуло?
Несла, як всі, я хрест свій на плечі,
І горе спільне із народом гнуло.
Пережила облогу без тепла,
Без хліба і води, в квартирі темній.
Останню свічку надто берегла,
Чекаючи вістей з німих етерів.
Тікали сни, сполохані, кудись –
Тремтіння стін, розриви бомб лякали.
Я ж вісточки чекала від родин,
Боялась, аби горе не спіткало.
Коли ж війну посунули на схід
І орки подалися до кордону,
Здається, засміявся цілий світ.
Погнали вої наші їх до Дону.
Нарешті все омріяне збулось,
Втікають орки з півдня, хто як може.
Стрічає хлопців місто і село
Сльозами радості. Вони непереможні!
Дивлюсь на кадри ці, й моя душа,
Затиснута в кулак, аби не здатись,
Розслабилась. Й сльоза, вже не чужа –
Моя, гаряча, рада за солдатів,
Побігла.
Гордість груди розпира,
Готова серцем кожного обняти.
Я плакала в житті, навіть не раз,
Та щастя більшого не довелось зазнати:
Солодкі сльози очі стали лляти…
10.09.2022.
Ганна Верес Демиденко
Це вже друга перемога, після того, як їх з північного сходу країни поперли. Та попереду ще багато перемог і ми разом з тими, хто під окупацією, їх дочекаємось. Слава Україні! Слава ЗСУ!
Гарний вірш! Зворушливо... Дорога перемога....Та дух козацький сильніший за рашистів!
