Пісня восьма з циклу "Астрофіл і Стелла" сера Філіпа Сідні, український переклад.
Форми оригіналу у цьому моєму перекладі не додержано.
Оригінал:
From ‘Astrophel and Stella’ by sir Philip Sidney
Eight Song.
In a groue most rich of shade,
Where birds wanton musicke made,
Maie, then yong, his pide weedes showing,
New-perfum’d with flowers fresh growing:
Astrophel with Stella sweet
Did for mutual comfort meete,
Both within themselues oppressed,
But each in the other blessed.
Him great harmes had taught much care,
Her faire necke a foule yoke bare;
But her sight his cares did banish,
In his sight her yoke did vanish:
Wept they had, alas, the while,
But now teares themselues did smile,
While their eyes, by Loue directed,
Enterchangeably reflected.
Sigh they did; but now betwixt
Sighes of woe were glad sighes mixt;
With arms crost, yet testifying
restlesse rest, and liuing dying.
Their eares hungrie of each word
Which the deare tongue would afford;
But their tongues restrain’d from walking,
Till their harts had ended talking.
But when their tongues could not speake,
Loue it selfe did silence breake;
Loue did set his lips asunder,
Thus to speake in loue and wonder.
Stella, Soueraigne of my ioy,
Faire triumpher of annoy;
Stella, Starre of heauenly fier,
Stella, loadstar of desier;
Stella, in whose shining eyes
Are the lights of Cupids skies,
Whose beames, where they once are darted,
Loue therewith is streight imparted;
Stella, whose voice when it speakes
Senses all asunder breakes;
Stella, whose voice, when it singeth,
Angels to acquaintance bringeth;
Stella, in whose body is
Writ each caracter of blisse;
Whose face all, all beauty passeth,
Saue thy mind, which it surpasseth.
Graunt, O graunt; but speach, alas,
Failes me, fearing on to passe:
Graunt, O me: what am I saying?
But no fault there is in praying.
Graunt (O Deere) on knees I pray,
(Knees on ground he then did stay)
That, not I, but since I loue you,
Time and place for me may moue you.
Neuer season was more fit;
Never roome more apt for it;
Smiling ayre allowes my reason;
These birds sing, Now vse the season.
This small wind, which so sweete is,
See how it the leaues doth kisse;
Each tree in his best attiring,
Sense of Loue to Loue inspiring.
Loue makes earth the water drink,
Loue to earth makes water sinke;
And, if dumbe things be so witty,
Shall a heauenly Grace want pitty?
There his hands, in their speech, faine
Would haue made tongues language plaine;
But her hands, his hands repelling,
Gaue repulse all grace expelling.
Then she spake; her speech was such,
So not eares, but hart did tuch:
While such-wise she loue denied,
And yet loue she signified.
Astrophel, sayd she, my loue,
Cease, in these effects, to proue;
Now be still, yet still beleeue me,
Thy griefe more then death would grieue me.
If that any thought in me
Can tast comfort but of thee,
Let me, fed with hellish anguish,
Ioylesse, hopelesse, endlesse languish.
If those eyes you praised be
Halfe so deare as you to me,
Let me home returne, starke blinded
Of those eyes, and blinder minded;
If to secret of my hart,
I do any wish impart,
Where thou art not formost placed,
Be both wish and I defaced.
If more may be sayd, I say,
All my blisse in thee I lay;
If thou loue, my loue, content thee,
For all loue, all faith is meant thee.
Trust me, while I thee deny,
In my selfe the smart I try;
Tyran Honour doth thus vse thee,
Stellas selfe might not refuse thee.
Therefore, deare, this no more moue,
Least, though I leaue not thy loue,
Which too deep in me is framed,
I should blush when thou art named.
Therewithall away she went,
Leauing him to passion rent,
With what she had done and spoken,
That therewith my song is broken.
Мій переклад:
Сер Філіп Сідні
«Зорелюб і Зріка» — Пісня восьма
У гайочку запашнім,
Де пташиний спів — мов грім,
Травень юний як сміявся,
Квіточками прикрашався, —
Зорелюба й Зірку вдвох
Тут звела палка любов.
У обох — серця сумливі,
З зустрічі, проте, щасливі.
Він страждати научився,
Заважкий їй гніт судився,
Та вона страждання зцілить,
Вид його від гніту звільнить.
Сльози спершу проливали, —
Сльози посміхатись стали,
Очі як любов з’єднала,
Поглядами обміняла.
Суперечливо зітхали,
Горе з радістю мішали.
Руки їхні поєднались —
У любові присягались.
У обох слух зголоднів,
Мови милої просив.
Язики, проте, тримали,
Поки їх серця казали.
Змушені були мовчати —
Змусила любов казати;
Йому мову повернула,
На розмову надихнула:
«Зірко, щастя мого пані,
Що негоди всі долає!
Зірко, Зоренько небесна,
Зоренько, бажання чесне!
Зірко, ти, в чиїх очах, —
Світ Амура в небесах,
Промені чиї — мов стріли,
Що Любов вживає вміло!
Мовиш, Зоре — голос твій,
Для чуттів мов буревій.
Як ти, Зоренько, співаєш,
Ангелів до нас скликаєш.
Зірко, розкіш твого тіла,
Всі блаженства охопила!
Маєш личко найгарніше,
За красу ще й розумніша.
Подаруй…та що кажу?
Нарікання заслужу.
Подаруй…та що робити?
Невеликий гріх — просити.
На колінах заклинав би…
(На коліна справді став він)
Я до пристрасті не змушу, —
Місце й час чи не зворушать?
Маємо найкращий час,
Краще місце — теж для нас.
І пташки також співають:
«Хай весни вони не гають!»
Вітерець ласкавий, свіжий,
Бач, як листя пестить ніжно!
Всі дерева гарно вбрані —
Надихати щоб Кохання.
Воду п’є земля — бо любить,
В землю йде вода — бо любить,
Речі ці, проте, нечулі;
Чуйна — та мене почує?»
Красномовства щоб додати,
Став він руки простягати,
Та вона їх відштовхнула —
Милість геть від них майнула.
А тоді вона казала:
Мову серце відчувало;
Від любові ухилялась,
Та в любові зізнавалась.
«Зорелюбе, любий мій,
Зупини ти наступ свій!
Знай, слова мої відверті:
Гірше смуток твій від смерті.
Як не ти один — рай мій,
Найсолодший, дорогий,
Пекло хай мене поглине,
Безвідрадна хай загину!
Як ці очі, що хвалив,
Так, як я тебе — любив,
Мов сліпу, пусти додому, —
Хай душа осліпне знову!
Коли серце справді знає,
Що я за бажання маю,
Як не ти — найбільш жаданий,
Хай зазнаю я неслави!
Як ще хочеш, щоб казала —
Щастя лиш з тобою б мала!
Як вдоволений з любові —
Світ не знає ще такої!
Вір, що тяжко відмовляти, —
Мушу я себе карати.
Честь сувора наказала —
А Зоря б тебе приймала.
Не проси мене, мій милий, —
Я любові не покину,
Та, якщо не стихне пристрасть,
Мій тебе рум’янець видасть».
А тоді вона пішла,
Самота його знайшла.
Так ця пара розлучилась,
А ця пісенька — скінчилась.
Переклад 14 — 15. 10. 2014
Інші твори з циклу "Астррфіл і Стелла" в моєму перекладі.
ID:
991148
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 12.08.2023 10:33:16
© дата внесення змiн: 09.08.2024 19:05:04
автор: Валентина Ржевская
Вкажіть причину вашої скарги
|
