|
«Сині сутінки – то вечір,
а темно-сині – це ніч…»
(Джеймс Джойс)
Славко робив гімнастику тільки під час негоди. Під час годи він лежав собі на дивані задерши догори ноги – поклавши п’ятки на спеціяльну чорну подушку, що була обшита волячою шкірою. Коли починалась негода, а Славко спав, то його домашні (тобто, його, так би мовити familia membrum) шарпали його та будили:
- Славко! Негода почалась!
Славко прокидався, дивився здивованими очима на стелю, на людей, на килим з персидським візерунком і вигукував:
- Яка негода? Де негода? Навіщо негода?
- Та за вікном негода! Босолапенко!
Славко тоді приходив до тями, для певності визирав у вікно і констатував факт:
- Дощ! Таки дощ! Навіть не дощ – дощисько нечемний!
(Себе то Славко вважав безперечно чемним.) І тільки після цього він хапав гантелі і виспівуючи якусь незрозумілу пісеньку: «Бум-бум-буру-бум, шара-бум, бум-бум!», починав ті гантелі шарпати то вгору, то вниз. У цей час у нього в голові вертілася перекручена цитата одного вусатого расиста: «там нема ні пекла, ні чортів, тільки рух гантель вгору-вниз…» Потім він виходив в одних трусах на балкон. Відчиняючи двері він думав: «Йой, який моветон!» Він тоді ще не знав, що це насправді (з точки зору деяких мешканців Галактики) не моветон, а комільфо. А пізніше, коли довідався про це, то більше так не робив, а виставляв на балкон великий перуанський кактус. Тоді мешканці будинку навпроти дивились на той кактус в біноклі і вигукували: «Фе! Яка гидота!» Але в ті дні, вийшовши на балкон і підставивши своє бліде тіло холодному вітру і краплям дощу, він думав: «Шкода, що сусіди не бачать!» Хоча сусіди все бачили – своїм внутрішнім зором, третім оком, яке ніколи не дрімало.
У ті часи Славко писав свій знаменитий роман «Мертве дерево на узліссі», де дві дії паралельно розвивались в родині спадкових геометрів і в кублі мишей (mus foraminis) серед глибин темного дупла старезного дубу. Поштовхом до такої романістики (а він то в дитинстві мріяв стати поетом!) був потріпаний і зачитаний до дірок томик Зигмунда Фройда німецькою мовою («Тлумачення сновидінь» - «Die Traumdeutung») - віденське видання 1900 року. Цю книгу він чисто випадково знайшов на горищі, риючись в лантухах з мотлохом, що лишились від його сивого бородатого дідуся. Роман «Мертве дерево на узліссі», тоді ще незавершений, у вигляді чернетки, він спробував опублікувати у видавництві «Радянська школа». Цікаво, що тодішній редактор терпляче роман прочитав (у рукописі, панове, в рукописі!) і коли Славко в черговий раз з’явився в отому умебльованому кабінеті, то побачив редактора – розпашілого, розчервонілого, з рукописом в руках, який він явно щойно перечитував і не встиг привести свій одяг до ладу. Пан редактор, у якого прізвище теж починалось на літеру Р, тут же його запитав:
- І де ж тут марксизм-ленінізм? Де ж тут соціалістичний реалізм?
Славко не розгубився і тут же тицьнув пальцем на 132 сторінку, прямісінько в 15 рядок, де було чорним по білому написано: «… промінь блідого і злого Місяця впав на поличку, де стояло повне зібрання творів Карла Маркса…» Редактор тут же закашлявся, потім почервонів, потім насупився, потім сказав: «Хм!», помовчав і тільки тоді відповів:
- Але у Вас потім тут нижче написано: «… її волохаті ноги стирчали з-під ковдри сумним нагадуванням марноти буття, так нібито це було не літо розбещених соловейків, а остання ніч античності – ніч перед падінням першого Риму…» Ну як, як, на одній сторінці можна поєднувати Маркса і неголені волохаті жіночі ноги?! Добре, Ви хоч Леніна суди не вплели. Якби він позирав з портрету на таке от неподобство, я би вже подзвонив до комітету глибокого буріння і Вас би під білі ручки та за випрасувані манжети… Та швейні голочки під нігті… Я вже мовчу про 16 розділ, де кубло мишей поведінкою та гризнею нагадує пародію на ЦК КПРС. Я би радив повністю переробити роман, одразу вказавши, що миші живуть в капіталістичній країні, а головним героєм зробити не цього імпотента з претензіями щодо належності до інтелектуальної еліти, а колгоспника, тракториста, можна одночасно нудиста, що мріє перевиконати план соціалістичного змагання. Ці епізоди з еротичними снами головної героїні краще викинути з роману взагалі. І псевдонім собі придумайте. Ваше справжнє ім’я Ярослав Паличервоних може викликати в читачів якісь не зовсім правильні асоціації. Точніше зовсім неправильні. Псевдонім я вже Вам придумав – Славко Негода. Звучить доволі прогресивно і перспективно. Назву теж поміняйте. Краще назвіть роман «Доярка і тракторист». І більше реалізму. Ніяких Синів Пітьми. Це можуть якраз правильно зрозуміти. І тоді точно гаплик. Всі еротичні сцени з роману повикидайте і складіть з них окрему повість. Роздрукуйте ту повість в трьох екземплярах на друкарській машинці «Ятрань» і принесіть мені. Але оту сцену з волохатими ногами переробіть. Нехай то будуть гладенько поголені ноги. І нехай вони нагадують герою про радість літнього ранку. І нехай то буде не ніч, а день. І падати на них буде не місячне світло, а стрибають по гладенькій шкірі ніжок сонячні зайчики. І не тільки по ногах, але й поверхнею пружних сідниць. Опишіть це яскраво, Ви ж вмієте. І ніяких натяків на Рим – ні на перший, ні на третій. Краще напишіть, що то був день розквіту другої Флоренції. Працюйте!
Після цієї розмови Славко на деякий час закинув свій роман, почав писати новели та есеї. З Фройда прочитав ще «Психопатологію повсякденного життя» («Zur Psychopathologie des Alltagslebens»), яку знайшов там же на горищі, і все. З фройдизмом як відрізало. Хоча він у подальшому житті ще тричі відвідував Тисменицю – підходив то того самого будинку. Потім його «переключило» на Фрідріха Ніцше. «Так казав Заратустра» («Tak rzekł Zaratustra») польською мовою Краківського видання 1911 року в перекладі якогось Марека Замойського (Marek Zamoyski) він знайшов серед купи журналів «Kobiety i nowoczesna moda» 1910 – 1913 років. І не просто прочитав цю книгу – проковтнув. Вона понесла його кудись в невідоме як вихор несе осінній кленовий листок. Хоча якесь ніцшеанство в текстах Славка годі шукати – він вважав ідею надлюдини в сучасній літературі банальною та заїждженою до знемоги.
Славко переїхав до Львова до тітки Глорії, що люб’язно дала йому притулок у своїй кам’яниці – старому личаківському особняку в кімнаті на другому поверсі. Славко вважав цей особняк танком, що їде напролом у майбутнє воювати за модернізм. Користувався посудом з австрійської порцеляни з портретом Франца-Йосипа, їв котлети срібною виделкою та пив каву з горняток фірми «Авгартен» («Porzellanmanufaktur Augarten»). Влаштувався працювати в книгарню, завів собі кота і назвав його Кайзером, писав виключно вечорами, зранку пив ароматну арабіку (робусту не визнавав категорично). Ходили вперті чутки, що в книгарню на роботу він влаштувався по знайомству. Але то неправда – зі знайомих у Львові крім тітки Глорії був у нього ще вуйко Іван, що на той час вже геть чисто спився, армійський «дружбан» Левко, що тільки й вмів, що на лещатах кататись в Славську (о, які там сеньйоріни!), а влітку просто нудьгував і частенько заходив до кав’ярні «Тиса». У книгарні (де Славко був не продавцем, а прибиральником) він відчував себе цапом, якого призначили сторожити капусту – читав все підряд. Пробував навіть читати Леніна, але після кількох сторінок йому стало зле, і решту ночі він провів обіймаючи білого порцелянового коня. З того часу Славко з марксизмом остаточно «зав’язав», не дивлячись на вмовляння новоспечених друзів, яких після початку роботи в книгарні у нього з’явилось чимало. Для тих друзів марксизм був одночасно і наркотиком, і кубинською рулеткою. Значно пізніше Славко прочитав у Д. Б., що якби не сталось революції, Ленін би став непоганим літературним критиком. Славко, згадавши свою ніч з білим конем в обіймах, подумав, що з Леніна би вийшов поганий літературний критик – писав він нудно і огидно. Славко тоді дуже тішився тим, що в тітки немає телефона (як можна прослуховувати те, чого немає) і що можна просто загубитись в юрбі. Не «поїхати на вокзал, де нас ніхто б не відшукав», а просто загубитись у львівській кудлатій юрбі. Кожен у ті часи тішився барвистими ілюзіями, Славко теж. Він тоді ще не знав, що будь-яка юрба – це плем’я неандертальців, що вийшло на полювання і виглядає синіх мамутів. Один досить банальний випадок з його львівського життя справив на нього якесь неймовірне враження і відбився гранітною брилою у його текстах. Якось у травні Славко блукав собі парком Погулянка і випадково зітнувся з молодою парою, що кохалася собі на траві під деревом. Пара не звернула на Славка ніякої уваги і продовжила свій шалений ритм, що зливався з пульсом Всесвіту. У цей «львівський період» Славко написав свої найкращі новели «Капці і трохи музики», «Ганебно, зовсім ганебно», «Мої прогулянки» і тринадцятий, найбільш містичний розділ роману «Мертве дерево на узліссі».
Тітка Глорія була кобітою ще тою – таким собі уламком старого Личакова, де навіть трамвай вважали недоречним вибриком сучасного божевільного суспільства, не те що дротовий телефон. Про Славка вона завжди говорила, що то «пор’єдний хлоп», не п’є і до хати не водить дівок. Дівчат і жінок Славцьо направду панічно боявся, хоч і писав еротичні романи і оповідання. Всі його пізнання еросу носили, так би мовити, суто теоретичний характер. Інколи Славкові снилась дівчина у високих чорних шкіряних чоботах, в ондатровій шубі, намальована чорною помадою і з батогом в руці. Він тоді з жахом прокидався і цокотів зубами до світання. До комсомолу він саме тому так і не вступив – ні в школі, ні в інституті (він закінчив сумську політехніку). Славко рано усвідомив, що комуністи в першу чергу хочуть зруйнувати сім’ю, як основу буржуазного ладу і приватної власності, і якось дуже яскраво уявив собі, яка страшна розпуста панує в отих «комсомольських комірках». Репліки знайомих щодо «необхідності демонстрації фіктивної лояльності владі» на Славка не діяли. Новоспечені знайомі інколи запитували, чому він кота назвав Кайзер, а не Цісар. На це Славко відповідав, що коли був останній з’їзд патріотів, то його туди не запросили.
Роки життя у Львові Славко називав своїм «Синім періодом» творчості – Львів у нього асоціювався з синім кольором. У ті часи він частенько їздив додому – «домів», як він говорив. Але на горище підніматись не наважувався – він боявся, що серед дідівського мотлоху знайде там німецький автомат МР-40 та ящик гранат. А будучи поліглотом і знавцем романських мов, він одразу здогадається, що з тим залізяччям робити. Славко навіть не міг подумати, що ящик гранат він уже знайшов – Зігмунд Фройд це не те що ящик, це вагон з гранатами. До слова, дід Славка був харцизяка ще той. Ходили вперті чутки, що він був особисто знайомий з Леопольдом Рітером фон Захер-Мазохом, але то місцева легенда. Дід Славка, якого теж звали Ярослав (Тільки прізвище його було не Паличервоних, а Мазурик) говорив про Львів, що то наша Венеція. І це він ще не дожив до часів, коли дівчата певної поведінки по Львову «гуляли в светрику» (була така екстремальна розвага за часів совітів серед львівських молодих панянок, у яких зірвало дах – взути туфлі і вдягти на себе довгий светрик і принципово абсолютно більше нічого з одягу і так гуляти вулицями Львова)! Що би він тоді сказав? Ще отой дід носив картатий костюм з чисто шотландським візерунком (тартан клану МакЛеллан) і величезну бороду, яку зачісував спеціальним гребнем, курив люльку (тютюн конче мав бути з Боснії, він частенько повторював: «Якщо купляти тютюн, то в Сараєво!» - після 28 червня ця фраза співрозмовників лякала), був великим поціновувачем Оскара Вальда – роман «Портрет Доріана Грея» він знав на пам’ять і міг цитувати його годинами на мові оригіналу. Стару дідівську хату (точніше добротну кам’яницю) Славко називав «дідизною», вона викликала в нього такі напади меланхолії, що відвідувати її частіше ніж один раз на місяць він не міг.
Пройшло кілька років, і Славко переїхав до Луцька. Свій вчинок він пояснив тим, що «хотів бути ближчим до народу», бо Львів він вважав надто аристократичним, таким собі галицьким Палермо з присмаком снобізму. Але це все слова – не більше. Справжньою причиною такого переміщення в часопросторі був пошук нової містики – чисто волинської. Львівська урбаністична містика (Urbi et Orbi – без перебільшення) з її ілюмінатами, розенкрейцерами, оті всі босі кармеліти і «діти вдови», йому набридли донесхочу. Хотілось справжнього, лісового, споконвічного, ба навіть, темного. У Луцьку він працював спочатку сторожем, потім в кочегарці, потім в майстерні по ремонту автомобілів (день через два). Саме в Луцьку (він ті роки назвав своїм «Зеленим періодом») Славко написав новели «На морській траві», «Око старого озера», «Диво згоди» та сімнадцятий – найважливіший розділ свого роману «Мертве дерево на узліссі», який він назвав «Голоси в пітьмі». У його тодішніх творах справді багато зеленого кольору – він навіть писав тоді чернетки зеленим чорнилом. Коли не писалось, то він штудіював данську, шведську, ісландську, фарерську та старонорвезьку (gammelnorsk) мови і розважався перекладами (які потім визнав невдалими) ісландських саг. Мало кому відомо, але «Сагу про Стурлунгів» («Sturlungasögur») вперше українською переклав саме він. Саме з Луцька йому вдалося успішно передати до Торонто рукопис своєї першої збірки віршів «На межі», що вийшла друком у видавництві «Гомін» під псевдонімом Степан Перекотиполе. Після цього він місяць чекав арешту, доки йому не набридло – він зрозумів, що комітет глибокого буріння хоч і контора страшна, але там теж є свої байдужисти, сибарити, гедоністи і нетямущі нездари. У Луцьку він любив спостерігати за сороками, їздити на озера і слухати нічну тишу. Зорі він тоді називав «сріблястим дивом», а синичок «провісницями буття». Саме там він по справжньому полюбив дощ – купив собі велику чорну парасольку і гуляв під час дощу містом, слухаючи, як барабанить по тканині небесна вода і крокував навпростець через калюжі, здіймаючи в повітря фонтани брудних бризок. Під час однієї з таких прогулянок він задумав цикл віршів «Пісня дощу» і написав подумки вінок сонетів «Краплі», який потім записав на білий папір бузиновим чорнилом, яке він самотужки виготовив з використанням дощової води (крафтове чорнило, бодай би його!).
Київський період для Славка почався так само несподівано, як і попередні. До Києва його перетяг навіть не один, а два «брателло» - один колишній армійський «корінь», а інший інститутський «колєга». Свій київський період Славко називав сріблястим intermezzo, хоча розумів, що то назавжди. Він на диво легко вписався в київський андеграунд, став перманентним невиводою київських кухонних посиденьок. Захопився гончарством, їздив частенько в Трахтемирів та в Григорівку. У літературних колах його вважали «диваком» (добре, що не «чудаком» - sic!), у дисидентських – конформістом (добре, що не колаборантом!), в лавах радикального підпілля – лібералом, серед еротоманів – поміркованим, а столичні сноби вважали його жевжиком та називали його потайки pigeon littéraire. А він просто творив тексти, прислухаючись до музики Всесвіту. Він продовжував писати свій роман, вставив туди якісь на диво сентиментальні епізоди і додав трохи ноктюрну (постмодернізм в ті часи в Києві тільки передчувався). Всі від нього чекали якогось маніфесту, якоїсь відозви до народу чи навіть універсалу (та який з нього гетьман!), у Мюнхені про нього знали, але мовчали, щоб не розбудити передчасно, думали, що він духовно окрадений, у комітеті для нього резервували окрему камеру, але він вперто мовчав, хоча шухляди його стола були переповнені вже пожовклим папером. Славко полюбив осінь, холодний осінній вітер, пожовкле листя і музику (падолистовий джаз). До самознищення тих огидних совітів була ще ціла епоха…
ID:
1028596
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Епічний
ВИД ТВОРУ: Іронія
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.12.2024 14:11:22
© дата внесення змiн: 15.12.2024 22:43:00
автор: Артур Сіренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую за такий відгук! Радий, що Вам сподобалось! 
Впізнаване у спогадах. Передайте Славку, що в нього чудовий стиль, смак, мова. Можливо подужає роман про наш час. Радянські експерименти навряд хто здатен повторити. Їм ціни немає.
Дякую за такий оригінальний відгук! 
Кожен автор мусить контактувати зі своїм ЛГ ментально. Інакше і бути не може... 
сподобався твір. Захопливо, з гумором та сумом одночасно. Не в ті часи Славко народився, щоб реалізувати свій потенціал, та й дівчат, мабуть би, не боявся 😊
Найяскравіша асоціація - це паркан садочка, схожий на грати. До грат привчали вже з дитинства...
