Проходять години, роки.
Невблаганно минає час,
Лиш світять на небі зірки,
Як символ надії для нас.
Люди, мов тіні зникають з землі,
Недовгий до зірок політ.
Тихо розчиняються в ранковій імлі,
І назавжди залишають цей світ.
А зорі з вічності висоти,
Знають людей майбуття.
Їм знайоме відчуття самоти-
У них нескінченне життя.
Коли на небі плаче зоря,
Ми розуміємо життя суть.
Тихо пливуть бездонні моря,
Майбутнє можна змінити, мабуть!
І плаче вона мовчазна,
Що в безкраїх, просторах німих,
Ніколи не сяє весна,
І холод завжди у висОтах нічних.
Ця зоря кришталева мала,
Дивиться завжди у даль.
Вона хоче кохання тепла
Та воно так далеко, на жаль.
Між зірками, що кохають, двома,
Як і в нещасних людей,
Завжди виє сувора зима,
І не видно пророчих очей.
І все ж наша доля у наших руках,
І трепетний вогник у серці палає.
Ми не хочемо вірити у Зодіак
А правди тяжкої ніхто і не знає.
Той вогник згорає за мить,
А в душах пітьма на вікИ.
Чому ж наше серце від болю щемить?
Зорі як ми…Чи навпаки?
