Ода Москві
О, ненаситна, ненажерна жабо,
Коли ж свою ти утамуєш хіть?
Коли на радість всьому світу згинеш,
Коли потонеш в бурях лихоліть?
Так,як і ти півсвіту потопила
В крові й сльозах у поступі віків,
Так, як і ти півсвіту потоптала
Чобітьми ницих п’яних байстрюків.
Тобі завжди свогó було замало,
О, нечестива бісова душа!
Де сягне око – там твої простори,
Де впала шапка – там твоя межа.
А, зрештою, та що свогó у тебе
Було і є, та, хто тебе, де знав?
Ватаг лайдаків, вигнаних із роду
В гнилому місці град побудував.
На крові та кістках людей невинних,
На попелі сусідніх язиків
Постала ти пекельною горою
Із помахом заздренної руки.
І зразу ж тую руку простягнула
В далекі й близькі землі та краї:
Палила, грабувала, підбивала
Усе під чорні списи й нагаї,
Давила і гнобила вільну волю,
Душила в твані, полум’ї й диму,
Перетворивши всі краї навколо
В суцільну євроáзійську тюрму.
А скільки ще народів напоїла
Отрутою своїх облудних слів.
Оце ж про тебе Божий учень в “Одкровенні”
Як про “Блудницю вавилонську” оповів.
Для тебе всі малі, дурні і темні,
Лиш ти одна “велика і свята”,
Вселенське іго чорне безпросвітне-
Твоя єдина збочена мета.
Нікому ти не хочеш буть рівнею,
Лиш тільки зверху, тільки під каблук.
Для тебе кожен завжди тільки менший,
В тіні твоїй замурзаний малюк.
Та ти й своїх дітей нізащо маєш,
Людське життя для тебе не ціна,
У м’ясорубки кидала й кидаєш-
Не мати, а зла мачуха страшна.
Що вже й казать про іншії народи,
Як в тебе зі своїм завжди війна:
Терори, революції, гулаги -
Перед моїм же вічная вина;
Без ліку в дружбі і братерстві кревнім
Завзято й палко нам завжди клялась,
Та кожен раз безбожно продавала,
І в колі зради наша кров лилась.
Ніколи не забуду й не пробачу
Тобі я зраджений розіпнутий наш блиск.
Душею й тілом зичу та бажаю,
Щоб і з тобою так же повелись.
Аби в усіх пригнічених тобою
Людей, нарешті, увірвавсь терпець,
Та у вогні священнім справедливім
Твоєму звірству наступив кінець.
