Ось і знов перевал –
в шумовинні замріяних гір.
Він байдужий до трепету серця
простих подорожніх.
Я на ньому стою
по дорозі до… тебе? чи зір?
чи до хмар, що пливуть
в небесах неспокійно-тривожних?
Тільки хвилю побуду,
щоб стихло сум’яття в душі,
та ім’я щоб твоє
залишити на скелі найвищій.
Едельвейс в подарунок?
Авжеж… Це не те, що вірші
на сторінках потертих юнацьких
десь там, на горищі.
Я до тебе спішу
через простір байдужий і час,
через сумніви днів
і нестримно-замріяні ночі,
що безтямно шепочуть
солодку неправду про нас,
оживаючи знову і знову
у снах непророчих.
Бачиш? Пішки я йду –
наче древній німий пілігрим,
не зважаю на заклик
попутніх швидких екіпажів.
Проводжатиму цей перевал,
як і інші – нічим.
Бо не він на рядки,
що про зустріч з тобою,
наснажив…
