Зітхання падають, немов осіннє листя
Під ноги нам, і тихо шелестять,
Розсипалось калинове намисто,
У ягідках серця вогнем горять.
А небо синє-синє і прозоре,
Дерева в синяві горять вогнем свічі…
Була ця осінь, чи мені здалося?
Скажи мені, благаю, не мовчи.
Мовчання скаже більше, аніж слово,
Поранить глибше, ніж простий кинджал,
І ми затято будемо мовчати,
Щоб показати, наче нам не жаль.
Таке багаття розпалити в серці!
Так розтривожить душу і думки!
І мовчки розвернутися спиною
І йти в туман осінній навіки?
Все сказано… Ще більше – промовчали.
Нащо слова огидні на вустах,
Що так недавно палко цілували
І підіймали в рай на небесах.
День догорає. Догорає осінь.
І щось нетлінне, вічне догора…
Душа зітліла… Залишився попіл…
Але, можливо, там ще є іскра…
