У безкінечній повсякденній метушні
телефонуємо лиш час від часу мамі.
Затим, караючись, вклоняємось труні,
бо не уникнути безжалісної драми.
Буває в час цвітіння юної весни,
чи в завірюху із колючими снігами,
чи в літню спеку, може й пізно восени –
ідуть у вічність від дітей назавше мами.
Низький уклін, їм найдорожчим, за життя.
Є мама, хоч ми і дорослі, а все ж, діти.
а щоб не мучило спізніле каяття,
поїдьте до матусі разом порадіти.
Переступіть з любов’ю батьківський поріг,
до них зверніться тепло щирими словами,
котрі з дитинства в серці кожен приберіг…
І ви побачите щасливі очі мами.
13.03.2007
