- Надто тихо?!
- Як завжди!
...
(Ти випадково живий і в випадкових контрастах,
Лишаєшся тільки випадком.
Не емоційно все...Без феєрії...Без глядачів
Саме те...)
На що Антарктида схожа коли я сплю?
Чи відчуваю той самий спокій без центру Всесвіту?
Мені трохи обридло перебирати цілями, обирати мету,
І розвіювати все за арктичними зимами,
Але це не кінець...
Треба вишити на тобі візерунок холодом,
Ти будеш носити його навіть коли стомишся.
Він не вірить у нас, він лиш загартовує,
Тому там де починається Творчість закінчується усе
Й спраглим голосом, вереском, слізьми запрошує,
І тут можеш ставити оклики, крапки, зв’язувати...
Кінець це...
Ти народився дивною дитиною спокою,
Розіткані нутрощі (полярним сяйвом гояться),
Вона гордо ступає кроки народивши, як завжди єдиного,
Дає на виховання Самотності.
... а в Атлантиці помирають дощі!
Початок...
Твоє друге народження!
...
- Тиша!
- Так!
Если начистоту, то я иду не за не за Каем.
Можешь его убить - это так все равно…
Мне бы опять прочесть в глазах твоих слово
Бликом которого
Крошится лед и стекло
я тут.
Ваньоха Р. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Тоді ламаємо стереотипи..
Та що, ж ми їх зламали давно..
І дістало це все..рада що ти тут
