ми випили по каві, після того як всі розійшлися. Він взяв стакан в якому лишалося ще на денці лікеру, хлюпнув туди трохи спирту з банки, що стояла під столом, і випив. Потім так само налив мені. Я сидів навпроти, бездумно втикаючи на свої затісні кеди. Один з пальців віднедавна почав кровоточити. Сприйнявши це, як імовірну ознаку святості, я був готовий в подальшому до ще суворіших випробувань. Майже не розмовляючи, принаймні, про те, про що думали, – а чи була тієї миті спроможність думати бодай про щось, чорт забирай, – ми просиділи під тріскіт газового лічильника, монотонне гавкання за дверима близько півгодини. Ще раз випили по горнятку кави. Нерозчинної, як наше нікчемне існування від якого постійно хочеться втікати, страждаючи при цьому ще більше, допоки кавова гуща не почне спливати доверху ла*ном. Доконечно треба володіти неабиякою пильністю, щоб вберегти від несвоєчасного оприлюднення несказане, те, що впродовж кількох років прожитих в непевності непомітно нагромаджувалося. Курити не було чого. І це вбивало, як вбиває бродячих собак вдаване співчуття відгодованих сук на короткому ланцюжку. Зібравши до сраної купи всі гроші, які мали, ми пішли за сигаретами. Було близько дванадцятої: я піднявся на другий поверх, він лишився внизу; за більярдними столами кілька хлопів заганяли кулі до луз, білобриса барменша натирала до блиску стакани, почувши питання вона кинула кудись вбік, що сигарет у них не продають, я повторив питання ще раз, вона так само незворушно повторила ще раз відповідь, мені привиділось, ніби я до ранку буду стояти тут і повторювати одне і теж питання, чуючи від неї ту саму відповідь, тому я просто стояв мовчки і дивився на неї, змирившись, слідкував за її поглядом, який шукав чи то підтримки, чи то похвали в залі, куди я не обертався: «а які ви курите?» – «та зараз байдуже які» – «є «бонд» по 12 гривень» – «давайте». Я розплатився, зіжмакав кілька папірців в кишеню, взяв пачку і вийшов надвір. Він сидів на кам’яному виступі над сходами, спиною до виходу, а почувши мої кроки швидко підвівся, так, ніби забув про те, що я маю до нього спуститись. Ніби залишився тут на самоті зі своїм життям, і між ними запала така безлюдна тиша, що будь-який звук ззовні здатний порозкришувати суглоби і порозривати перетинки. Може, так воно і було, почасти. Ми сіли на лавку біля будинку, що здався, через свою видиму запущеність і відсутність будь-якого освітлення, нежилим; хоча ним й могли послуговуватися для ночівлі нелегалки з Таджикистану, що працюють допізна на місцевій швейній фабриці; а те довбане кублище виблискувало позаду нас тьмяними вогнями, смолою скапувало за відстовбурчений комір. Після кількахвилинної паузи, – досить мляво усвідомлюючи нову обставину, котра, насправді, мало що змінювала, – ми мовчки закурили. Я відкинув голову назад і плюнув; слина повисла на гілці. Здалось, що він сухувато засміявся, та цей сміх був ні сухішим, ані прохолоднішім, ніж беззоряна ніч назустріч якій вервечкою тягнулися намистинки розбитої ілюзорності двох крихітних світів, що їх ми й не сподівалися якось знову зібрати докупи. Тому я не намагався відрізнити одне від іншого, що та сухість вже давно лоскотала мені горлянку. Присмак тривожного передчуття, коли здогадуєшся, що тиша невдовзі неодмінно повисне словами, які давно вже не варто було промовляти, хоча б заради того, щоб вони набули бодай-якоїсь ваги чи втратили примарний смисл остаточно та безповоротно, подарувавши надію на омріяну легкість розділеної з кимось ноші.
ID:
346583
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.06.2012 00:40:49
© дата внесення змiн: 27.06.2012 00:40:49
автор: ларс
Вкажіть причину вашої скарги
|
