Вона мала одне дивацтво – будувала будиночки з карт. Купувала колоди, які не схожі на інші, з кольоровими сорочками і зображеннями замість звичних черв, дзвун, треф та пік. Найбільше їй подобалися зображення замків. Вона брала у руки карту, водила пальцем по вмурованих мальованих каменях та цеглинах, заплющувала очі і починала жити «ТАМ». Блукала околицями, впитувала долонями шершавість стін , до нестями нагріту сонцем.
Вона жила тим світом і тільки у ньому почувалася щасливою.
Ще в дитинстві їй наснився сон, у котрому вона побудувала велетенський замок з карт і так сильно забажала, щоб він став справжнім, що уві сні паперовий замок почав обростати камінням, обвиватися дикими виноградами, скрипіти дерев»яними воротами і ставати реальним. А вона обіймала його і радість переповнювала її серце, хлюпотіла дрібними хвильками, переливалася через край її тіла і ширилася зі сну аж у цей світ.
Вона зрозуміла, що саме там мешкає її справжнє Щастя.
Тоді, ще малою,вона цілими днями майструвала, складала, підбирала, затамувавши подих виставляла третій і четвертий поверхи будиночків. Ті руйнувалися, падали від необережних рухів, вона розстроювалася. Один раз, другий, третій, п»ятдесят сьомий, дев»яносто четвертий, сто п»ятдесять дев»ятий... вона давно збилася з ліку, але вперто будувала й будувала.
Рідні, друзі, знайомі сміялися з її дивацтва. Казали, що краще б вона зайнялася чимсь більш кориснішим. Вона ж нікого не слухала, а тихо гріла у серці дитячу мрію і вірила в Диво.
Коли вона подорослішала, то й ,взагалі, перестала зважати на будь-кого. У одній з кімнат своєї квартири вечорами викладала ціле містечко з пласких прямокутничків. Нікого і ніколи не допускала у цю , лише свою , кімнату. Містечко росло і ширилося, додаючи їй впевненості і блиску в очах.
Та прийшов час – вона закохалася. З тихим трепетом, заплющивши очі, привела коханого до свого Дива. Хлопець зачудовано стояв посеред кімнати і боявся поворухнутися і дихнути. Карткове місто було неймовірним! Лише ось збоку тільки-тільки підіймав першу вежу велетенський замок. Свою найбажанішу мрію дівчина почала втілювати нещодавно і тепер спостерігала,як найближча їй людина дивувалася усьому з широко-розплющеними очима. Серце її раділо. Вона любила у цьому світі та викохувала мрію у іншому.
Тепер вона стала щасливою у двох світах.
Пройшов час. Зрештою, хлопцеві почало набридати це її дивне захоплення. Він почав пояснювати дівчині, що це усе таке недовготривале, що , рано чи пізно, це місто завалиться, адже ніщо не тримає карти. Просто, чомусь, якимось дивом вони поки що тримаються купи.
Вона почала розриватися по-між коханням і мрією, по-між реальністю і Дивом.
Вона щиро зазирала в очі хлопцеві, ніжно стискала його руку і знову бігла будувати, будувати, будувати. І лиш одна думка крутилася в її голові :»Зачекай! Ще трішки. Я ось-ось добудую останню вежу свого замку і ти побачиш, я стану цілком твоєю. Милий, коханий... зачекай...»
І у ту мить, коли остання карта мала зайняти своє місце, її телефон нервово завібрував, приймаючи смс з одним словом :»Прощай». Заболіло, запекло, рука її затремтіла, але, зуміла таки вкласти останній клаптик картону на вимріяне місце.
Вона ледь стояла на ногах, що відмовлялися слухатись і дивилася на світ, що створила. З очей її струмками лилися тихі сльози і різні відчуття вирували в її душі. Думки у її голові зникли зовсім. Востаннє глянувши на втілену мрію, обернулася, вийшла з кімнати і щосили гримнула дверима!
Карти здригнулися, захиталися і...
Раптово, з шаленою швидкістю, почали перетворюватися у старовинний камінь. За кілька митей виросло прекрасне місто і шершава стіна останньої вежі замку наздогнала своїм теплом її руку на порозі балкону...
Ридання вибухнули з її тіла і вона сперлася спиною до найріднішого у її світі, до свого замку.
Вона потрапила Додому... і всім єством зрозуміла, що тільки ТУТ мешкає ЇЇ Щастя.
Вона осіла на землю, заплющила очі і Спокій огорнув її.
Нарешті... Вдома...
Десь на обрії, чи то в кінці, чи то на початку дороги здійнялася курява, спіралями піднімаючись у небо. Хтось рухався до Замку...
P/S/ Коли б хтось, хоч раз уважно придивився до цього, здавалося б, нетривкого та непотрібного будівництва, то точно б помітили, як безліч малюсіньких сільфів снують у кімнаті, по-між її пальців і щомиті скріплюють кожну карту собою і розчином з її снів та віри в Диво...
ID:
361278
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 01.09.2012 00:40:01
© дата внесення змiн: 01.09.2012 00:40:01
автор: LaLoba
Вкажіть причину вашої скарги
|
