Хтось комусь сказав щось ніби-то важливе.
І пішов ,
лишивши недопитий чай.
За вікном тихенько сумувала злива –
Зливі, надто зливі,
теж буває жаль.
Хтось комусь , напевно,
вперше не пробачив,
Хтось до божевілля не хотів іти.
Крім сумної зливи жоден не побачив,
Як у щент розбилось
два пусті світи.
Хтось чекав таємно –
може, озирнеться
Хтось ішов повільно –
хай наздожене.
Так і залишились. Деколи стається,
Сліпне і німіє навіть
головне.
Потім роки-ліки,
радощі,
мороки,
Зустрічі в прощаннях, у риданнях сміх.
Як же бути,
доки озиратись, доки,
Тим, хто якось своє втримати не зміг?
Загалом, забулось.
Всі собі щасливі.
Всі все собі мають, паперовий рай.
Правду залатати важко тільки
зливі –
Їй запам’ятався недопитий чай.
