Колись у вагоні зустріну тебе.
Випадково.
У мене тоді буде вже півжиття за плечима,
Ти, певне, заледве із чемності видавиш слово,
А я тільки гляну
до жаху пустими очима.
Нізащо не буду тебе називати
знайомим,
До себе в купе не запрошу на чашечку чаю.
Ти,знаєш, зробився з роками
таким невагомим,
А я буду комом у горлі тобі.
Обіцяю.
Далеке минуле не варто ділити на двоє,
Як хочеш, до крихти собі забереш.
З мене досить.
Топтала я свою дорогу під пильним конвоєм,
І врешті зайшла,
де минувшого вже не заносить.
Розвернуся і піду, ніби тебе забула.
Не гляну в слід,
я нікому у слід не дивилася.
Потяг – ціле життя.
Скільки станцій назавжди минуло
Аж незвично самій,
як далеко твоя залишилася.
