Помаранчеве сонце насичене кров’ю Різдва.
Наші жести дорослі. І сонцю сьогодні не спиться.
Притискаєшся глибше. А вже через рочок чи два
У тобі ворухнеться Царівна (а може Лисиця).
Ти їси мою шкіру. Ти звикла терпіти рельєф,
Коливаєш губами чутливість мого підборіддя.
А коли зрозумієш, то й небо у кров переллєш,
Та зійде поміж нами злиняло-руде безпоріддя.
Вже смердить під сосною глибока піщана нора,
І розходяться руки, і йдуть кораблі на полотна.
То ж затримай дитину, що тихо в тобі помира,
Бо Царівна-Лисиця приходить безжально голодна...
