Це світовідчуття із прісного,
Мов тісто для причастя,смутку
Виїдає нутро повз розуміння,
Що колективного розподілу
Не буде (у кожного ж - своя свідомість).
Смерть приходить з тишею,
Яку ще звуть страхом невідомості,
Невпевненості
(Ось вам повернення "бути чи не бути"),
Норовливе ж, мов юнка, життя
Влітає у світ з криком,
Який уже символізує доречність перебігу.
Бог своє обличчя ховає за іконами,
За істотною постаттю Улюбленого Сина,
Який, розкинувши руки,
Довів довершеність Любові,
Проспівав притчами,
Що шлях до неї - Жертва,
Пам'ять про неї-смертевтрата,
Терновий вінець на розчарованому чолі,
А на руках,що зціляли навіть Магдалин,-
Цвяховбита стигмата.
Тоді ж стало тісно мені
Від усвідомлення віри як
Найважчої ноші через ціле життя,
Яке,мов маятник,плазує змієм гріха
До мученика-янгола каяття.
Але ж бачив був Бога лицем у лице,
І збереглася душа його.
Це ж було надто давно,
Сотні тисяч авівів минуло,
Сотні тисяч лиць обійшло
Вустовкази зі зболених рим,
Гірковтрати із пусток на дні.
Я ж,мов той одинак-пілігрим,
Пенуїлові страчую дні.
