Нива твого впевненого та гостроверхого
Плеча спричинює врожай з цілунків моїх
Напівтрачених вуст.
Пасмо – змія твого волосся
Розбурхує море вітру навколо,
Який насправді існує тільки для того,
Щоб торкатись та пестити тебе.
Ноги твої існують окремо від тіла,
Вони ж – це дотикові пласти – пам’ять
Крихкої землі, а, коли біль
Озирається поглядом смерті,
Ти втілюєш собою віру, надію та любов.
Власне, надлюбити ти здатна саме тому,
Що можеш стати матір’ю,
Сотворивши новітність життя.
Та вночі, коли колір блідне,
Мов тінь твоя в години смутку
(Їй теж хочеться сховатись подалі),
Народжуєшся ти
-Кривава жінка з мечем пристрасті,
Стрілами жаги,
Ножем різких слів,
Що вирізають з дна свідомості
Всі зайві моменти,
Змушуючи вдягати прадавню маску істини.
Іноді я думаю,
Що жінка була створена
Задля здобичі змієві,
Але, коли ти своїм життям втілюєш
Витривалість і силу під тягарем
Всіх плодів пізнання,
Які ростуть на деревах твоїх снів,
То я радісно цілую сумнів,
Тихий, мов зимовий вечір,
Палаючий, мов священна кривавість
Твоя, Наджінко.
гарно)
